Реалізація цієї політики на українських землях, що входили до складу Російської держави, була спрямована на перетворення російсько-української торгівлі в колоніальну, на зруйнування самостійного економічного розвитку України.

Гетьман Д. Апостол намагався поліпшити умови для української торгівлі: захищав місцевих купців від конкуренції московських, видав наказ про сприяння виїзду останніх з України, заборонив місцевій владі перешкоджати купцям і чумакам в їхній діяльності; ввів мораторій на сплату боргів купців, особливо тих, які вели зовнішню торгівлю. 1729 року за ініціативою Д. Апостола в Глухові відбулося зібрання українського купецтва, рішення якого про скасування перешкод на вивіз заборонених російським урядом товарів він передав на царське ім'я. В "Решительних пунктах" скасовувалися лише примусова торгівля з Московською державою і обов'язок торгувати через російські порти. Д. Апостол склав меморандум до центрального уряду, в якому обґрунтував основні положення щодо торгівлі в Україні: вільна торгівля для українських і місцевих купців, для інших іноземних купців - торгувати у Києві та Чернігові під час ярмарків двічі на рік. Царський уряд не задовольнив цього прохання. Відносини України з іншими державами розглядались як зв'язки їх з Росією.

Таким чином, протягом другої половини XVII — XVIII ст. в Україні промислове виробництво набуло товарного характеру, формувався загальнонаціональний ринок. Негативно позначилася на розвитку торгівлі дискримінаційна політика Речі Посполитої і Російської монархії. Українська Козацька держава втратила самостійність у зовнішньоекономічних відносинах. Українські експорт та імпорт були зведені до мінімуму. Україна перестала бути самостійним членом міжнародної торгівлі.

Із середини XVII ст. на території Української Козацької держави поширилися російські срібні і в незначній кількості мідні монети. В Московській державі уніфікація грошової системи відбулася після реформи 1534 року. Карбувалася срібна копійка, лічильну функцію виконував рубль, в якому містились 100 копійок. У середині XVII ст. почали карбувати мідні копійки, які витіснили срібні, але швидко знецінилися, що призвело до їх вилучення з обігу. Срібні монети - російські талери ("єфимки") в грошовому обігу відігравали незначну роль. За Петра І була введена десяткова монетна система: рубль, гривеник, копійка. Протягом XVIII ст. проводилися реформи, спрямовані на стандартизацію грошового обігу в Російській державі, в тому числі Лівобережній Україні. Випускалися мідні (копійка, п'ятаки) срібні (рублі, полтинники, гривеники) і золоті (до 1753 р. червінці, з 1755 р. — 10-рублеві імперіали, 5-рублеві півімперіали) монети. В грошовому балансі країни значення золотих монет було незначним, зростало карбування мідних, і на кінець XVIII ст. питома вага срібних і мідних монет зрівнялася. З 1769 року російський уряд почав випускати нумеровані гроші (асигнації). В Москві та Петербурзі були створені банки, що розмінювали асигнації на мідну монету. Російські гроші протягом XVIII ст. поширилися на українських землях, витіснивши з обігу польське-литовську монету.

Одночасно із зростанням торгівлі та грошового обігу на українських землях у XVII - XVIII ст. поширилися кредитні операції і лихварство. Найбільш поширеними були короткостроковий споживчий кредит і комерційний на великі суми. У XVIII ст. позики до 100 золотих становили абсолютну більшість кредитних операцій у Тернополі (71%), Рогатині (62%), Теребовлі (59%). Лихварством займалися представники різних верств населення - купці, орендарі, корчмарі, старости, війти. Найчастіше спеціалізувалися в цій галузі вірменські та єврейські купці. В Галичині своєрідними банківськими організаціями були єврейські міські громади (кагали). Позичковий процент був високий, становив від 81% до 205 на рік, а на короткострокові періоди 50 — 100%, часто виступав у натуральній формі (передача користуванням землею та ін.). Нерідко в ролі кредитних контор виступали католицькі костьоли й монастирі, православні братства. Великі позики надавались магнатам, шляхті, купцям, козакам і навіть королям. В Українській Козацькій державі існував обопільний кредит у зовнішньоторгових операціях. Українські купці отримували його в Польщі, Німеччині, західноєвропейські купці брали українські товари в кредит.

У Російській державі, на відміну від західних країн, важливе значення відігравав державний кредит. Роль банку виконувала Мануфактур-колегія, яка видавала грошові позики промисловцям і купцям, безплатно передавала приватним особам казенні підприємства з наданням грошової позики. В 1754 році були створені Дворянський і Купецький банки. Дворянський банк, що мав контори в Москві та Петербурзі, видавав кредити з розрахунку 8% річних під нерухоме майно і дорогоцінності в сумі від 500 до 10 тис. крб. на одну особу. Він проіснував до 1786 р., коли його капітали були передані Державному позичковому банку. Невеликі капітали Петербурзького Купецького банку, видача кредитів під товар на строк до одного року, обмеженість сфери дії лише купцям Петербурзького порту призвели також до його закриття в 1782 році і передачі внесків до Державного банку.

Державний позичковий банк давав кредити під поміщицькі маєтки (40 руб. з кріпака чоловічої статі), заводи, кам'яні будинки в розмірі 3/4 їх ціни. Кредити видавалися дворянству строком на 20 років зі сплатою 5% річних, містам — на 22 роки і 4% річних, внески приймалися з виплатою 4,5% річних. Одночасно розвивався комерційний кредит у формі векселів. У 1729