докорінно поліп-шило непросту ситуацію в зовнішній торгівлі. Якраз у цей час почалася світова криза, що з особливою силою вдарило по радянській зовнішній торгівлі. Ціни на си-ровину, що вивозилася, впали значно нижче, ніж ціни на устаткування, що ввозилося. Отже, треба було експортува-ти значно більше сировини, щоб одержати ту саму валютну виручку. Продрозкладка спочатку дала можливість збіль-шити експорт зернових. Воднораз продрозкладка, викликаючи прогресуючий параліч сільсько-господарського виробництва, різко зменшила, в кінцевому підсумку, експортні ресурси. У 1932 р. було вивезено 107,9 млн пудів, у 1933-му—105,3 млн пудів хліба2. При цьому в 1932 р. вивозили хліб переважно в першій полови-ні року, а в 1933—у другій, коли визрів новий урожай. Не підлягає, проте, сумніву, що за наявності запасів зерна в другій половині 1932 р. і в першій половині 1933-го Сталін продовжив би експорт. Адже в невеликих кількостях зерно експортних кондицій заготовляли і вивозили.
Методи заготівель, які регулярно, протягом трьох міся-ців, практикувала молотовська комісія на всій території України, раніше зустрічалися тільки як окремі випадки. На-віть за умов жорстких заготівель 1930-1931рр. такі мето-ди розглядалися як лівацькі перегини і тягли за собою ви-ключення з партії.
Хлібозаготівлі продовжувалися навіть у першій декаді лютого 1933 року, коли селяни почали гинути від голоду. Практично на всій території України в сільській місцевості тоді вже не існувало скільки-небудь великих запасів продо-вольства. Розібравшись в обстановці, П. П. Постишев спро-мігся переконати Сталіна в необхідності припинити вилу-чення хліба. Йому вдалося також вирвати у Сталіна згоду залишити в областях заготовлене після 1 лютого зерно для харчування голодуючих: від 9 тисяч пудів у Вінницькій облас-ті до 150 тисяч у Харківській, а всього 330 тисяч пудів.
Вилучення насіннєвого фонду в рахунок виконання хлі-бозаготівельного плану створило нову проблему. Треба було готуватися до сівби, а Донецька область мала тільки 21% від потрібної кількості насіння, Одеська—14%, Дні-пропетровська—10%. У північних областях становище з посівним матеріалом було дещо кращим.
Аніякої надії на державну допомогу не існувало. Ще 23 вересня 1932р. Сталін провів постанову РНК СРСР і ЦК ВКП(б), текст якої заслуговуїє бути наведеним повністю.
«Ряд місцевих організацій звергаються в РНК і ЦК за на-сіннєвою позичкою для радгоспів і колгоспів. Оскільки уро-жай цього року е задовільним, а урядом встановлено для колгоспів зменшений план державних хлібозаготівель, який повинен бути виконаний повністю, РНК і ЦК постановляють:
1. Відхилити всі пропозиції про видачу насіннєвої позич-ки.
2. Попередити, що в поточному році ні радгоспам, ні колгоспам насінпозичка не буде видаватися ні для озимого, ні для ярового посіву».
Наведену постанову можна вважати унікальною в тому розумінні, що в ній нема жодного позитивного твердження. По суті, форма партійно-урядової постанови була викорис-тана для простого попередження про недоцільність будь-яких прохань видати позичку.
Прагнучи знайти вихід з глухого кута, Постишев 4 лютого у виступі на партійному активі Харківщини заявив, що зби-рати насіння доведеться методами хлібозаготівель. У Запоріжжі М. М. Хатаєвич за-кликав партійний актив переконати селян, які мали деякі запаси зерна, передати їх у позичку своєму колгоспу. Повна безвихідь ситуації змусила на Дніпропетровщині звернутися до абсолютно немораль-ного заходу - нагороди за донос. Кожний, хто вказував, де сусід ховає зерно, одержував від 10 до 15% виявленого як премію. 17 лютого цей «досвід» поширився на всю рес-публіку у формі спеціальної урядової постанови.
Насіннєва проблема відійшла на другий план після того, як Постишев добився прийняття 25 лютого постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) про виділення Україні позички в роз-мірі 20 млн. пудів зерна. Фактично, телеграфний дозвіл на використання розміщених у республіці державних запасів хліба для харчування голодуючих у розмірі 3 млн. пудів на-дійшов 19 лютого. Всього до кінця квітня республіка одер-жала 22,9 млн. пудів насіннєвої позички, 6,3 млн. пудів фу-ражної позички, 4,7 млн. пудів продовольчої позички і 400 тисяч пудів продовольчої допомоги.
НАСЛІДКИ ГОЛОДУ
Отже, централізована продовольча допомога Україні становила 5,1 млн. пудів хліба. Ця мізерна кількість практич-но не вплинула на трагічну ситуацію. Треба було бити три-вогу, мобілізувати на допомогу громадськість всередині країни і за кордоном. Досвід по-державному організованої боротьби з голодом існував: Радянський уряд під керівни-цтвом В. І. Леніна у 1921р. зробив усе, щоб врятувати жит-тя багатьом мільйонам селян Поволжя і південних районів країни. Проте гласність у боротьбі з голодом означала ви-знання факту економічної катастрофи, якою завершився сталінський експеримент з форсуванням темпів індустріалі-зації.
І Сталін обрав інший шлях - шлях боягузливого і зло-чинного замовчування становища в сільській місцевості. У січні 1933р., коли справжній голод тільки насувався і ще був час для дій, він заявив з трибуни об'єднаного Плену-му ЦК і ЦКК ВКП(б): «Ми безперечно добились того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується у нас рік у рік. В цьому можуть сумніватися хіба тільки закля-ті вороги. Радянської влади».
Генсек дав директиву ставитися до голоду як до неісную-чого явища. Наприклад, у документах Наркомзему УРСР с немало фактів про безпритульних дітей, бездоглядні посіви, «доприселенців» (так на канцеляриті звалися новопоселенці у селах, жителі яких вимерли або розсіялися). Термінологічного табу до-держувалися навіть у секретній документації партійних ор-ганів будь-якого рівня. Конкретні заходи, безпосередньо пов'язані з голодом, тут проходили через «закриті течки». Звичайно, ніхто не побоювався просочування відомої всім інформації. У табу був інший смисл: тема не підлягала об-говоренню на партійних зборах чи пленумах партійних ко-мітетів.
Про те, що на селі відбуваться щось страхітливе, знали всі. Біженці заповнювали міста
