Навіть у листопаді 1919 р., коли Комінтерн примусив сісти за стіл переговорів КП(б)У та боротьбистів (колишні ліві українські соціалісти-революціонери, які приймали радянську платформу та активно підтримали радянський режим), боротьбисти надіслали Леніну лист, в якому звинувачували більшовиків за «червоний імперіалізм», який призвів до падіння другого більшовицького уряду в Україні влітку цього року21. У 1920 р. відомий український більшовик Микола Скрипник сповідував боротьбистський погляд про те, що причиною нестабільності радвлади в Україні була підтримка більшовиками антиукраїнських поглядів російськомовного пролетаріату. Він підтримував боротьбистський припис, що радвладі потрібно прийняти українську культуру та активно сприяти розвиткові української культури 22.

Микола Попов та інші офіційні промовці агітували проти незадоволених російськомовних комуністів України за активну українізацію, без якої радвлада в Україні не може бути стабільною. Потрібно було умилостивити українське селянство23.

Отже, українізація (та коренізація взагалі) була кінцевим кроком внутрішньої Брест-Литовської угоди, яка починалась прийняттям 'НЕПу у 1921 році. В цьому сенсі національна політика була реакцією на селянську проблему.

Але політика українізації мала два зовсім непередбачені наслідки. Вона прийшла до пункту, коли національне питання почало швидко переростати в селянське питання і в кінцевому своєму підсумку призводило до політичної самодіяльності України як держави. По-перше, сприяння українській мові і культурі в місті та в партійно-державному апараті створило неселянські центри підтримки українських національних побажань. З 1926 по 1932 р. пропорція українців у індустріальному пролетаріаті збільшилася з 41 до 53 відсотків. На початку 1933 р., тобто напередодні кінця українізації, 88 відсотків всіх заводських багатотиражок в Україні друкувалися лише українською мовою24. Це означало, що національне питання в Україні переростає старі межі селянського питання та стає питанням розвитку продуктивних сил національних республік та їхньої індустріалізації. Це, зокрема, відзначав і галицький прихильник Олександра Шумського Роман Туринський у травні 1928 року25. У 1927 р. українці мали абсолютну більшість членів КП(б)У.

По-друге, українізація дала легітимність національній самодіяльності українських комуністів. Так званий національний комунізм Олександра Шумського, Миколи Хвильового, Миколи Волобуєва у 20-х роках становив лише частину цієї самодіяльності26. Напередодні п'ятирічки у 1927 р. навіть такий ортодоксальний лідер КП(б)У, як Володимир Затонський, міг стверджувати, що найперша мета українізації — зміцнення Української РСР як державного організму в рамках Союзу РСР 27.

Такий розвиток подій абсолютно не влаштовував Сталіна і його прибічників. Якби б процеси в Україні пішли у такому напрямі, це значною мірою вплинуло б на всі економічні, політичні, культурні аспекти життя всього СРСР, оскільки в той час Україна була єдиною національною і державною одиницею, яка могла протистояти волюнтаристському натиску центру. Знищивши опозицію, зміцнивши режим особистої диктатури, Сталін пішов на пряму війну з українським селом, а по суті справи з Україною як цільним державним організмом. Його стратегічною метою було перетворення всіх жителів СРСР в однорідну масу, яку згодом назвали «новою історичною спільністю—радянським народом». Цю війну людство згодом назвало страшним, але точним словом — голодомор 28.

Голод у різних областях і республіках колишнього Радянського Союзу був майже від початку примусової колективізації сільського господарства: у Казахстані з 1930 р., у Поволжі та окремих районах України з 1931 року. Але коли хлібозаготівельний план 1931 р. не був виконаний, режим дотримувався одного варіанта поведінки, а через рік його позиція зазнала кардинальних змін. У першій половині 1932 р. проводилася політика зменшення тиску над селянством. У лютому В. Молотов оголосив в «Правде», що оскільки був неврожай у Поволжі та заволзьких районах, необхідно послати туди продовольчу допомогу29. Ще через деякий час були обнародувані так звані травневі реформи 1932 року. Це було зниження хлібозаготівель 1932 р. до більш-менш фактичної кількості хліба з 1931 р., запланована обмежена продовольча допомога в голодні райони, в тому числі і в Україну, оголошена кампанія проти так званих «лівацьких перекручень» партійної лінії, які полягали в тому, що різні відповідальні працівники доклали «забагато» зусиль при проведенні хлібозаготівель і, таким чином, порушили так звані «ленінські норми»30. Наприклад, в Україні в червні відбувся процес по сумнозвісній Драбівській справі (за перекручення партійних директив під час хлібозаготівельної кампанії), коли керівники Драбівського райкому отримали від 18 до 36 місяців концтаборів31.

Та навіть уже перед Драбівською справою офіційна політика щодо українського селянства різко змінилася. Минуло лише п'ять тижнів після дозволу Сталіна послати обмежену продовольчу допомогу в Україну, а Політбюро уже приймає Постанову: «Ограничиться уже принятыми решениями ЦК и дополнительного завоза хлеба в Украину