орди зали-шились заповнені трупами. Так само самовіддано, як свідчать дані археології, захищалися інші міста та феодальні замки. Данило, який в той час повертав-ся з Угорщини, зупинився в Синевідському монастирі (в сучасному Сколівському районі); тут він дізнав-ся про навалу і був змушений повернутись до Угорщини, „бо мало з ним було дружини". Ймовірно, шлях орди проходив з Прикарпаття на Верецький і через Буковину на Роднянський перевали. Коли в Угорщині стало відомо про наближення орд Батия, був посланий палатин Григорій з дорученням перекрити карпатські „ворота". Але він здав їх без опору. Не за-тримуючись в Карпатах, орди Батия рушили в Угорщину, де об'єднались з іншою частиною орди, яка поверталась з Польщі і Чехії. Зруйнування міст і сіл, величезні людські втрати — все це завдало не-виправного удару економіці і культурі краю.
Все ж Галицько-Волинська земля потерпіла порівняно менше, ніж східні князівства. Це дозволи-ло відразу ж після відходу орди приступити не тільки до відбудови зруйнованих міст, а й до спорудження нових. Зокрема було зведено могутні укріплення Холма, збудовано Львів, який названо за ім'ям Да-нилового старшого сина Лева. Одночасно і далі доводилось воювати з непокірними боярами, які
робили ставку на Ростислава Михайловича Чернігів-ського та його союзників.
В 1245 р. військо Данила Галицького здобуло блискучу перемогу в битві з військом угорського ко-роля та його союзниками коло М.Ярослава на Сяні. Ярославська битва, в якій Данило підтвердив славу хороброго воїна і здібного полководця, надовго зупи-нила агресію угорських феодалів на північ від Карпат. Близько 1250 р. між Данилом і угорським королем Белою налагодились дружні стосунки, які були закріплені шлюбом сина Данила Льва з дочкою Бели Констанцією.
Але спроба організувати достатньо сильний со-юз проти ординців не вдалася. Не маючи змоги виставити достатньо надійний опір переважаючим силам Золотої Орди, Данило був змушений поїхати на переговори до хана Батия в його столицю Сарай (поблизу гирла Волги). Хан прийняв Данила з по-честями, але сучасники розуміли, що ця поїздка означала визнання залежності від орди. „О, гірша будь-якого зла честь татарська!" — написав з цьо-го приводу літописець. Подальша діяльність Данила засвідчує, що він тільки в крайніх обставинах йшов на підпорядкування орді, щоб тим самим отримати пе-редишку і зібрати сили для вирішальної боротьби. Саме з цією метою було споруджено низку укріпле-них міст, які мали, за словами літопису, бути опорою „проти безбожних татар". Поступово, спершу дуже обережно, Данило знову починає шукати союзників для боротьби з ординцями. В 1254-1255 рр. війська Данила, його брата Василька і сина Лева здобули міста, що піддалися татарам (Болохівські міста в районі Случі і Тетерева), а коли загони хана Курем-си перейшли в контрнаступ, вони були відтіснені в свої кочовища. Однак після приходу 1258 р. величезно-го війська Бурундая Данило і Василько були змушені розібрати укріплення найбільших фортець на доказ того, що вони „мирники" орди. Лише столичний Холм не скорився і зберіг свої фортифікації.
Данило проводив активну зовнішню політику. Після смерті останнього австрійського герцога з ди-настії Бабенбергів син Данила Роман одружився з Гертрудою Бабенберг і з допомогою угорського ко-роля спробував оволодіти герцогським престолом Австрії. Ця спроба була невдалою (в результаті три-валої боротьби з 1282 р. тут укріпилась династія Габсбургів).
Міжнародному авторитетові Данила сприяло вінчання його в 1253 році отриманою від папи Іно-кентія IV королівською короною. Місцем коронації він обрав Дорогичин на Підляшші, щоб підкреслити свої права, на це місто, де свого часу розгромив тев-тонських лицарів. Західноєвропейські хроніки називали Галицьке-Волинське князівство ко-ролівством ще задовго до дорогичинської коронації, тому, надсилаючи в подарунок Данилові корону, па-па рахувався з реальними фактами. Взаємини холмського двора з Римом мали політичний характер.
Галицько - Волинське князівство в кінці XIII— на початку XIV ст.
Після смерті Данила Галицького (1264 р.) його син Шварно Данилович на короткий час і об'єднав Галицьке князівство з Литвою. Лев Данилович (помер 1301 р.), який успадкував Львів і Перемишль, а після смерті Шварна — Холм і Га-лич, значно розширив свої володіння, приєднавши до них Люблінську землю і частину Закарпаття з м. Мукачевим. У Володимирі правив у цей час Во-лодимир Василькович (1270-1288), у Луцьку Мстислав Данилович (з 1289 р. також у Володи-мирі).
На початку XIV ст. Волинське і Галицьке князівства знову об'єднались в руках одного князя -Юрія І Львовича, внука Данила Галицького.
Скориставшись з внутрішніх заколотів в Золотій Орді, Галицьке-Волинське князівство змогло на дея-кий час знову пересунути південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Буга. По-казником могутності Юрія І було те, що він, як і Данило, прийняв королівський титул, іменуючи се-бе королем Русі (тобто, Галицької землі) і князем Володимирії(Волині). Йому вдалося домогтися від константинопольського патріарха встановлення окре-мої Галицької митрополії, до якої входило кілька єпархій — володимирська, луцька, перемишльська, турівсько-пінська (перед тим вся Русь входила до складу однієї митрополії — київської). Утворення Галицької митрополії сприяло розвиткові традиційної культури і допомагало захищати політичну неза-лежність об'єднаного князівства. До речі, перший галицький митрополит Петро пізніше став першим московським митрополитом.
У 1308-1323 рр. в Галицько-Волинському князівстві правили сини Юрія — Лев II і Андрій. З їх іменами пов'язана важлива сторінка історії За-карпаття. В 1315 р. тут почалося повстання місцевих феодалів проти короля Угорщини Карла-Роберта, основоположника нової династії — Анжуйської. Ряд істориків припускають, що в повстанні взяли участь
і селяни Закарпаття. На чолі повстанців стали над-жупан