У 1737 р. — козаки беруть участь у штурмі Очакова.

У 1738-39 р. — 18.000 козаків і 4.000 запорожців беруть участь у переможному Молдавському поході Миниха, що вирішив долю війни і назавжди виключили можливість татарсько-турецьких набігів, від яких сторіччями страждала Україна.

Недешево обійшлася ця перемога і всієї Росії й особливо Росії Мал-Україні. Крім великих втрат убиту і пораненими, головну вагу постачання виючої армії продовольством, як найближчий тил, несла Україна, де в цей час до того ж усі було тероризовано биронщиною. Починаючи від Генеральної старшини і кінчаючи останнім козаком або селянином усіх могли бути в будь-яку хвилину арештовані і піддані катуванню по будь-якому бездоказовому доносі.

Тільки після смерті імператриці Ганни Йоанівни (1740 р.) і падіння Бирона усі зітхнули полегшено, особливо, коли Шаховського перемінив англієць ген. лейт. Кейт, людина справедлива, що залишила в населення кращі про себе спогади.

Розділ 3. Нова Січ.

3.1 Організація Січі.

В адміністративно-територіальному відношенні весь район Війська Запорізького, був розділений на “паланки” (області); спочатку них було 5, а згодом — 8.

Центром “паланки” була слобода — місцеперебування всього адміністративно-військового апарата: полковник, писар, його помічник — “подписарий” і отаман “паланки”.

Цей апарат зосереджував у собі усю владу: адміністративну, судову, фінансову, військову.

Завдяки напливу переселенців з півночі, незабаром у слободах, крім козаків, з’являються і селяни-”посполиті”, що у “паланках” були організовані в “громади” і мали, за прикладом козаків, свого отамана. Усі посади — виборні, а вибори вироблялися щорічно (1 січня) на козацьких радах, причому право участі у виборах на “посполитих” не поширювалося. Вони вибирали тільки свого отамана. Перехід же з “посполитих” у козаки і назад, був вільним, як на Гетьманщині в перші десятиліття після возз’єднання.

В іншому, вся організація влади на території Січі, була копією організації Лівобережжя.

Адміністративним і військовим центром була Січ, що складалася з міцності і передмістя. У міцності, навколо площі, на якій збиралася рада, крім церкви, військової канцелярії, пушкарні, складів, майстерень, старшинських будинків і школи, знаходилося 38 “куренів,” — довгих бревенчатих будівель-казарм. У передмістя — крамниці, шинки, частки майстерні. Кожен бажаючий стати запорожцем, повинний був з’явитися курінному отаманові, що його запитував, чи вірить він у Бога і чи православну віру? Після позитивної відповіді і хресного знамення, це підтверджуючого, його заносили в кошовий “компут” — список. Звичайно при цьому мінялося прізвище, тому що і для Січі, і для тих, хто приходив не було бажано, щоб була відома його біографія і справжнє прізвище.

На цьому усі формальності закінчувалися і людина ставав формально рівноправним січовиком. Йому дозволялося або залишитися в курені і нести гарнізонну службу і виконувати різні господарські роботи, або знайти заняття в кожній з “паланок” по власному виборі, будучи в Січ тільки для відбування “черги”, до чого були зобов’язані всі козаки.

Вища військова або “кошова” старшина складалася з: отамана, судді, писаря й осавула. Кожен курінь мав свого отамана, а також свою “курінну” старшину.

3.2 Соціальна структура

Формально всі козаки були рівноправні, але, у дійсності, ця рівноправність була тільки на папері і на словах. Соціальні розшарування і створення груп багатих запорожців, фактично, усю владу віддали в руки цих “знатних” або “старих” козаків, що, користуючись своїм багатством і впливом, вершили на радах усі справи.

Твердо укорінений міф, що представляє Січ, як безкласове братерство, знаходиться в повному протиріччі з історичною правдою.

Якщо, для першого періоду існування Січі, це ще і можна прийняти, та й то з великими застереженнями, то збережені численні документи з епохи Нової Січі (1734 - 1775р.) незаперечно і категорично спростовують цей, сентиментально-ідилічний міф.

На територіях, підвладних Січі, населення яких у 60-х р. 18 ст, доходило до 100.000, як в усім світі в ті часи, минулого і бідні, і багаті, були соціальні протиріччя інтересів окремих груп населення, було прагнення багатих груп використовувати владу у своїх, корисливих інтересах і протидія груп бідних цим прагненням. І ніякого ні соціального, ні політичного “братерства”, про яке, так часто говорять і дореволюційні історики і сепаратистична “історична школа”, у дійсності, не було.

Навпаки, байстрюки попадали в Січі в надзвичайно важке положення, нерідко більш важке чим було там, відкіля вони бігли. Якщо вони вирішували залишитися в курені, то повинні були жити в казармах, нести важку гарнізонну службу і виконувати різні господарські роботи, не одержуючи за це ніякої винагороди, крім більш ніж убогої їжі, що складалася, у головному, з — “саламахи”, що “варилася густо з житнього борошна на квасі або рибній юшці”, як описує очевидець С. Мишецький. Все інше додавалося на “власні гроші”, добути які було не легко. Гроші добувалися тільки в результаті походів і зв’язаних з ними грабежів або шляхом наймання за гроші до заможних козаків і старшини, що, на правах власності, володіли хуторами-зимовниками, нерідко декількома.

Як видно з численних документів, що зберігаються в “Центральному Державному Історичному Архіві” Укр. РСР., були зимовники з табунами в стільник коней і рогатої худоби, тисячами овець і великою, власною запашкою, що давала тисячі пудів зерна. Обслуговувалися вони “молодиками” або “найманцями”, число яких, на деяких зимовниках доходило до 30.

Заробітна плата була мінімальною: від 2 р. 50 коп. до 5 карбованців у рік на хазяйських кормах. (Кінь у той час коштував 10-20 карбованців, віл або корова 5-8 руб.; сорочка 40 коп., чоботи — 50 коп. — 1