Таку ідилічну картину життя запорожців малює Еварницький, не вважаючи потрібним навіть спробувати довести її реальність. Інший історик 19-го століття, А. Скальковський, що написав об’ємисту працю про “Нову Січ”, хоча і згадує про бунти, але не поглиблюється в дослідження причин, них що викликали. Сепаратистична, “історична школа” також, делікатно, обходить мовчанням наявність гострих, соціальних протирічь у Запорожжя, а бунти приписує відсталості і консерватизмові мас, що трималися сліпо колишніх звичаїв Старої Січі (чому вони до них прагнули, тепер ми знаємо).

У результаті, у самого широкого кола читачів зі словом — “Запорізька Січ”, зв’язана її картина, дана Еварницьким.

Але, зовсім іншу картину дають незліченні документи, що збереглися в архівах. “Описи” майна старшини і заможних козаків; записки про заробітну плату “молодиків” і “найманців”; скарги курінних отаманів на напівголодний пайок у куренях; заборони заможним козакам відправляти замість себе на війну “найманців”, так до того ж і погано озброєних і постачених; скарга на надмірні побори за користування мостами, перевозами і млинами — усе це незаперечно свідчить, що соціальні взаємини в Запоріжжі, у 18 столітті, мало відрізнялися від таких у, що вже стали або швидко робилися кріпосницькими Гетьманщині і Слободщині. Не було тільки формального покріпачення і більше було можливостей для особистого висуванства.

Ці обставини залучали з півночі всі нових і нових утікачів, з якими безуспішно боровся російський уряд. Безуспішно тому, що Січ їх не хотіла видавати. І, не з яких або ідеалістичних спонукань, як затверджують сепаратисти, а з простої причини, що в інтересах старшини і заможних козаків було мати постійний приплив, як дешевої робочої сили, так і можливих заступників при вимозі явки для несення військової служби. Це останнє (заступництво) прийняло хронічний характер і усю вагу участі у війнах перекладало на бідняків. Російський уряд також звернув увагу на це явище і боровся з ним, як по мотивах справедливості, так і тому, що козак, посилаючи замість себе “найманця”, норовив дати йому і коня і зброю гіршу.

3.4 Участь у війнах

Тут, доречно буде згадати, що начальники російської армії, у рядах якої воювали запорожці у війнах 1736-1739 і 1768-1774 р., були незвичайно високої думки про бойові якості запорожців і вважали для себе честю бути зарахованими в списки Війська Запорізького. У справах Коша Запорізького збереглося кілька десятків копій “атестатів”, виданих різним особам про зарахування їх у списки Війська. Один з них, — на ім’я підполковника М. И. Кутузова, майбутнього головнокомандуючого у Вітчизняній війні. Атестат цей говорить: “По його, підполковника Михайла Ілларіоновича Кутузова бажанню, війська Запорізького низового, у курінь Криловський прийняти і для повсякчасного його при сем війську вирахування в компути військові вписати, а для вірності в тім і цей атестат йому, № 127, при підписі нашої і воскової печатки видати повеліли. З Коша 1773 року січня 30 дня”.

По всій Росії, з одного боку, поширювалося й укоренялася думка про надзвичайну відвагу Запорожців (що відповідає дійсності), з іншого боку, помилкова думка про безкласовий, рівноправний характер запорізького товариства.

І, тільки останнім часом, завдяки дослідженням соціальної структури Запорожжя на підставі вивчення численних справжніх документів тієї епохи, створилася справжня, реальна картина того, що представляло собою Запорожжя 18-го століття.

Картина досить далека від описів і Еварницького і Скальковського і всієї сепаратистичної “історичної школи”.

Не аскетичним, лицарським рівноправним братерством борців за правду було Запорожжя 18-го століття, а вкрапленої в територію Росії великою областю зі своєрідним побутовим укладом, гострими соціальними розшаруваннями і протиріччями і, підпорядкуванням розпорядженням центральної влади тільки остільки, оскільки ці розпорядження подобалися.

До цього часу (половина 18-го століття) віковічні вороги запорожців — татари, турки і католики-поляки, у результаті перемог Російської Імперії, були настільки ослаблені, що не могли і мислити про які-небудь агресії, а думали тільки про збереження колишніх територій, що, крок за кроком, неухильно попадали в підпорядкування Росії.

3.5 Утрата значення Січі. Заселення земель

Бувши раніше центром і оплотом боротьби проти цих, інколи могутніх, ворогів, Січ утратила своє і військове, і національне, і політичне значення.

Найбагатші землі на південь, південний захід і південний схід від областей, що запорожці вважали своїми, увійшли до складу Росії і почали швидко заселятися, переважно, вихідцями з Лівобережжя і Слободщини, родинами запорожців, а також вихідцями з Великоросії і сербами, що рятувалися від турецьких звірств, греками і болгарами. Серби переселилися великими групами (у 1732 і 1751-2 р.), оселилися всі разом і були організовані по військовому: у полки і роти, як кінні (гусарські), так і піші.

Наприкінці 18-го століття, тут (у північній Таврії) оселилося чимало німців, що створили свої села, що називалися “колоніями”. Так створилося етнічно різноманітне населення Новоросії.

Запорожцям фактично не було чого робити, а по-воєнному організована, нікому не підкорена, Січ, стала не тільки не потрібною, але і небезпечною.

З одного боку, Січ була надійним притулком для неспокійного елемента, що біг туди від часу кріпосницького ладу, що стабілізувався до того, Лівобережжя і Слободщини, до чого російський уряд не міг бути байдужим.

З іншого боку, запорожці всіляко перешкоджали заселенню порожніх земель, вважаючи їх “своїми” і, нерідко, зі зброєю в руках, виганяли нових поселенців і руйнували їхні села, що порушувало плани уряду.

З третьої сторони,