5. Обряди

Серед простої невибагливої обставини плинуло життя давньої людини – від дитячих років до старості й смерті.

Діти. При народинах дитини єднали разом давні слов’янські звичаї з християнськими обрядами. У восьмий день по народженні несли дитину до священика, “да ім’я дітищу нарекуть”. Самі ж хрестини відбувалися, як дитині минуло сорок днів. Дитині давали часто імення когось значнішого з рідні, найчастіше брали дідове ім’я Князі діставали два імені – одне церковне, друге княже, або мирське. Найбільш поширені зі слов’янських і зіслов’янських імен для чоловіків були такі: Борис, Брячислав, Вишеслав, Володар, Мирослав, Олег, Рюрик, Святослав, Ярослав та інші. Жіночі слов’янські імена бували: Верхуслава, Горислава, Гремислава, Святослава та інші. Щоб відрізнити особи з тим самим іменням, зазначали ім’я батька: Іван Жирославович, Іван Вишатич.

Діти багатих батьків відрізнялися від своїх однолітків одягом.

Подружжя. У найдавніші часи подружжя у слов’ян мало форму умикання, тобто викрадання дівчини: юнак нападав на дім милої й брав її силою або викрадав потайно, підступом. Сліди цього давнього умикання збереглися до тепер у деяких місцях у весільному обряді. У культурних племен вже в давні часи настала інша форма шлюбу – через купно.

Велику роль у весіллі відігравали свати – навіть весілля звалося тоді сватьба. Свати, - певно, так само, як і тепер, - розпочинали сватання, доводили до кінця зговорини, тобто умовлялися про розмір віна. Заручини мають назву від того, що жених брав дівчину за руки. Обрядове значення мали при тому рушники. Вінчання – це церковний обряд, при якому молодих прикрашали вінцем, немов княжою короною; з того звичаю збереглися ще тепер назви князь і княгиня, якими називають молодих. Так само дружки звуться боярами.

Весілля відправляли з музиками, співами й танцями.

У будень і в свято. Докладної міри часу тоді ще не вживали. Пору дня й доби означували такими висловами, як утро (ранок), утрення, до полудня, полудне, вечір, вельми вечір, влягомо (час, коли лягати спати), кури (як піють повні), зорі. Рідше стрічаємо означення годин, часів, і то не знаємо докладно, як їх рахували: “перший час”, здається, був по сході сонця, “третій” близько полудня.

У полудні чи, може, дещо перед полуднем був обід. В саме полудне лягали переспатися: “Спати вполудне присудив Бог, у той час відпочиває і звір, і птиці, і люди”, - каже Мономах. Полуднева перекуска звалася ужина, ввечері приходила вечеря. Перед вечором деколи слухали вечірні. Пора, в якій лягали спати, звалася влягомо, це було по заході сонця. Ніччю побожний Мономах деколи вставав помолитися або хоч ударити поклон.

Добрий господар сам доглядав своє господарство. “В домі своїм не лінуйся, - каже Мономах синам, - а всього доглядайте, не здавайтеся на тивуна, ні на отрока, щоб не сміялися до Вас приходять, з дому вашого й обіду вашого”. Про себе князь оповідає: “ Що мав зробити отрок мій, це я сам робив, трудився на війні й на ловах, вночі й удень, на спеці й на зимні, не давав собі спочинку. Не здавався я на посадників, ні на Боричів, сам робив, що було потрібне, весь лад в домі сам утримав. І над ловчими ловчий порядок я утримав, і над конюхами, і над соколами та яструбами”.

Але так само радо веселилися й проживали життя. Обіди й бенкети відбувалися з рідних нагод: на княжі з’їзди, церковні свята, весілля, іменини. “Слово про багача й Лазаря” так описує бенкет багача: “При обіді стояло багато посуду золотого і срібного, великі срібні позолочені чаші, кубки і чарки. Було багато різних страв: тетереви, гуси, лебеді, журавлі, рябці, голуби, кури, зайці, оленина, вепровина, телятина, воловина, всякі напої: вино, мед чистий і варений з перцем, квас. Пили до пізньої ночі, з гуслями й дудками, була велика забава з приятелями і сміхунами, танки, співи, всяка огида. Багато кухарів трудилося, обливаючися потом, слуги бігали, носячи тарілки, інші обережно махали віялами для прохолоди, інші тримали срібні умивальниці, інші – посуд з гарячою водою, інші – пляшки з вином...”. На одній картині у “Житії Бориса й Гліба” бачимо, як виглядав стіл, заставлений до банкету: застелений скатертю до самої землі, зі дзбанками, мисками, чарками та іншим посудом.

Володимир Великий дуже любив такі пири і влаштовував їх кожне більше свято.

На прийомах і гостинах розважали себе всякими оповіданнями, казками, анекдотами, приповідками. Різні перекази, записав автор найдавнішого літопису, - про смерть Олега, боротьбу хлопця з печеніжином, білгородський кисіль, - взяті просто з уст оповідачів. Деякі з них мають гумористичну закраску, як, приміром, анекдот про піщанців, що втікали перед “вовчим хвостом” – воєводою Вуєстафом. У товариських зв’язках виробився свого роду етикет, досить нескладний, але його всі дуже пильнували. Київський князь Святополк запрошує Василька Ростиславича словами: “Якщо не хочеш чекати до моїх іменин, то прийди сьогодні, поздоровиш мене, і посидимо всі”. На бенкетах пили багато й радо.

Ігри, танки, музика. З нагоди всяких свят та з інших нагод відбувалися також різні ігри й танки. Це був давній слов’янський звичай: “Сходилися на ігрища, на танки й на всякі бісовські пісні”, - оповідає літописець про давні народні забави. На такі веселі сходини