У даній статті не вдається розгорнути повну критику крайньо релятивістичних і неґативістичннх (якщо не нігі-лістичних) поглядів постмодерністських філософів історії (якщо це справді філософія історії, бо таким чином історія як наука зникає), але варто навести іронічне зауваження Ернста Ґеллнера, що в книжці «Postmodernism, Reason and Religion», 1992, присвячує постмодерністам таку характе-ристику: «Навіщо витрачати час і мучитися від фізичного дискомфорту при дослідженнях в терені? Віддаватися терпінням, паралічеві пізнання та духовному монологові можна також у кав'ярнях столиць». Уважаючи постмо-дернізм формою релятивізму, Ґеллнер продовжує: «Реля-тивізм непотрібний не тому, що веде до морального нігіліз-му (як це є насправді), бо морального нігілізму важко уникнути також в інших випадках. Релятивізм непотріб-ній, бо веде до розумового нігілізму, який є фальшивим по-суті, а також тому, що фальшиво подає спосіб, яким дохо-димо до розуміння суспільств і культури».

Постмодернізм II в історичній науці може протягом певного часу намагатися заслонити реальність, але замі-нити її грою, деконструкцією ніколи не зуміє.

ОБСТАВИНИ РОЗВИТКУ ПОСТМОДЕРНІЗМУ II В СУЧАСНІЙ ІСТОРИЧНІЙ НАУЦІ УКРАЇНИ

Це, насамперед, інтенсивні пошуки філософської тео-рії для історичної науки, згідно зі звичкою, що все му-сить мати свою «філософію»: політика, держава, суспіль-ство, наука - отже, й історія; нова «філософія» має замі-нити марксизм, історичний матеріалізм, при цьому зно-ву цілком забувають, що філософія - не наука, а спосіб конструювання світогляду, і що філософи жодної відпо-відальності - ані перед суспільством, ані перед наукою -на себе не беруть. А з іншого боку, що керувати політи-кою, державою, бути членом суспільства, плекати науку можна без такої прикладної філософії.

Далі, захоплення всім тим, що йде із Заходу, і добрим (нові методи історичних досліджень, але вони не є пост-модерністськими), і поганим, сприяє поширенню постмо-дернізму П.

У важкі для суспільства, нації та держави часи з'яв-ляється потреба шукання чогось містичного, утопійного,антифактичного - в теоретичній площині. Тому й сприй-мають утопічні суспільні теорії: громадянського (міщан-ського) суспільства, політичної й економічної глобалізації і т. ін. і, звісно, постмодернізм. Як відомо, сторіччями відбувалася та відбувається досі боротьба між наукою та ненаукою чи антинаукою, не лише коли вони, ці останні, приховані містичною лексикою, але й найвигадливішою та найпустословнішою «філософською» термінологією. Замах на історичну науку здійснюється саме тоді, коли її здобутки в XX ст. там, де вона була вільною і незареґла-ментованою, великі.

Постмодерністська філософія історії як прояв інтелек-туальної нефаховості (бо жоден з філософів історії цього напряму не створив історичного дослідження, яке можна розглядати як взірець застосування свіжої методології) здобула прихильників серед таких самих нефахових і ди-летантських істориків в Україні, ліквідуючи наукові стан-дарти написання праць.

Тому й дуже привабливими виявилися виступи постмо-дерністів проти «вибуху» наукової літератури. Багатство текстів, що їх, згідно з вимогами постмодернізму, треба б докладно аналізувати, кваліфікується «надміром інформа-ції», яку неможливо осмислити. Практично постмодернізм почав конфліктувати із сучасним інформаційним суспіль-ством, відмовляючись від використання значної частини пропонованої інформації та відмовляючись, водночас, від розбудови та поширення баз відповідних даних. Таке «на-уково» санкціоноване полегшення «наукової» праці було сприйнято з ентузіазмом тими істориками, що обрали спе-ціальність без внутрішнього покликання і без дослідниць-кого таланту. В «дослідженнях» знову запанувала перева-га позаджерельних знань, відписаних і переписаних з по-передніх робіт, без перевірки всіх цих відомостей на під-ставі автентичних джерел. Широке річище фальсифікації історії України в добу постмодернізму І безболісно поєдна-лося з деструктивізмом постмодернізму II. При цьому де-формації во ім'я попередньої панівної ідеології залишили-ся надалі деформаціями тепер уже підпорядкованими ін-шій обраній ідеології. З великою полегшою було сприйня-ти можливість займатися теоретичною чи концептуаль-ною історією з вихолощеним або спрепарованим джерель-ним змістом цілком попри те, що т. зв. теоретична чи кон-цептуальна історія, позбавлена автентичного й об'єктив-ного (відповідно до стану джерел) історичного змісту, іс-торією не є і не може нею бути.

Антиісторичні тенденції полегшуються тим, що ніхто з постмодерністських філософів не написав принаймні мікроісторичного дослідження, яке могло б служити ета-лоном, виконаним за новою методологією. Так що всі іс-торики позбавлені можливості орієнтуватися на якийсь взірець, утворений згідно з пропонованою парадигмою. Відсутність еталона звільняє остаточно від правил гри, чим і користуються.

Таким чином, прищеплена в тоталітарному суспільстві протягом десятиріч панування антимодернізму методоло-гія фальсифікації минулого та сучасного в ім'я вимог па-нівного партократичного класу, панівної партії, наліпної нації, виявилася дуже корисним підґрунтям для посткому-ністичного суспільства, полегшуючи перехід від постмо-дернізму І до постмодернізму II.

Є єдиний позитив, який можна зарахувати на користь постмодернізму II, але лише у вузькій ділянці вивчення психології творчості історика. Постмодернізм II зумів глиб-ше за попередні історіософські течії проаналізувати спів-відношення історик - історичне джерело - історичний твір. Однак постмодернізм лише взяв до відома деформації, які можуть виникати на цьому шляху, але не закликав до від-кинення фальсифікацій і вдосконалення методів та крите-ріїв історичних досліджень. Ледве чи ця єдина позитивна грань здатна реабілітувати течію в цілому.

ВНЕСОК ПОСТМОДЕРНІЗМУ ДО МЕТОДОЛОГІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ

Так чи так, виникає питання, чи може ще щось інше, нове і конструктивне, принесла Постмодерністська філо-софія історії до гуманітарних наук, зокрема, в Україні. Такими «новинками» можна вважати:

1) руйнування межі між історичним дослідженням та белетристикою, а також пропаґандистською, псевдонауко-вою агіткою (як затирання границь між твором мистецтва та кічем). Бо, мовляв, усі твори мають рівні альтернативні права, а довести істину неможливо. Така толерантність до кічу є однозначною з поблажливістю до фальсифікації, бо, зрозуміло, не може одночасно існувати кілька історичних істин (можна поруч будувати