Реферат на тему:

Боротьба УПА з німецьким окупаційним режимом

Попри всю суперечливість політики ОУН щодо гітлерівської Німеччини у початковий період Другої світової війни, її керівництво висувало стратегічне завдання боротьби за утворення української державності . Документи з різних політичних таборів, які протягом десятиліть ретельно приховувались від громадськості, чітко свідчать про те, що організація Українських Націоналістів (ОУН) і її збройне утворення Українська Повстанська Армія (УПА), використовуючи право кожного народу на самовизначення аж до створення власної самостійної держави, втілювали у життя одвічне прагнення українців - бути господарем на рідній землі.

Готуючи напад на СРСР, гітлерівці спочатку планували використати українських націоналістів у своїх політичних цілях. У свою чергу останні, повіривши запевненням з боку німецьких урядових чиновників, що Німеччина сприятиме відродженню Української Соборної держави, погодилися піти на співпрацю [44, с. 245].

Ще в 1927 р. А. Розенберг у книзі "Майбутній шлях німецької зовнішньої політики" писав про створення буферної Української держави і укладення з нею "союзу" [39, с. 203]. У 30-і роки (під впливом дезінформації радянської та польської пропаганди) склалася думка про позитивне ставлення рейху до українців та їх змагань за незалежність. Починаючи з травня 1933 р., польська преса стверджувала, що Берлін керує ОУН, яка запозичила свою ідеологію у націонал-соціалістів і отримує фінансову допомогу з Берліна [36, с. 169]. У 1935 р., зокрема, зазначалось, що німецькі фашисти утримують у Берліні полковника Коновальця - керівника ОУН, який служить Німеччині, та що німці мріють відірвати Україну від Радянського Союзу [36, с. 169]. Однак відомо, що після підписання польсько-німецької угоди про дружбу і ненапад 26 січня 1934 р., Є. Коновалець покинув Берлін і переїхав жити до Швейцарії. Після вбивства активістом ОУН у Варшаві міністра внутрішніх справ Б. Перацького 15 червня 1934 р., у жовтні цього ж року польська влада обговорювала з Гітлером питання співробітництва політичних поліцій обох країн у боротьбі з "українськими терористами" [36, с. 169]. І все ж у західному світі широко поширювалась думка, що фашистська Німеччина виступає прихильником незалежності України. Наприкінці 1938 р. посол США у Франції Б. Буліт щодо України зауважив, - фашисти мають намір, спираючись на свою націоналістичну агентуру, створити незалежну українську державу під егідою Німеччини [39, c. 203]. В 1939 р. прем'єр-міністр Великобританії Н. Чемберлен заявив міністру закордонних справ Франції Боне: "Є підстави думати, що німецький уряд, можливо, розраховує розпочати знищення Росії шляхом агітації за незалежну Україну" [38, с. 105].

Подібні висловлювання були зумовлені також тим, що у фашистського керівництва у 1939 р., на початку Другої Світової війни [29], і у 1941 р. перед нападом на Радянський Союз не було чітких намірів щодо майбутнього політичного устрою Східної Європи . До нападу на СРСР А. Розенберг вважав, що все ж таки треба надати можливість українцям розвивати їхню історичну свідомість, мати університет у Києві, дозволити розвиток літератури тощо, а згодом створити Українську державу. Проте вже 20 червня він зазначає, що було б передчасно казати, коли і як буде створена Українська держава, та взагалі "говорити про це тепер немає сенсу". Треба додати , що ідеї А. Розенберга не були схвалені А. Гітлером. Зрештою Розенберг завжди приєднувався до думок і рішень А. Гітлера [36, с. 169].  Побоюючись, щоб західні держави не використали українців проти Німеччини, нацистське керівництво пропонувало відповідним службам поширити чутки про вирішення "у майбутньому" українського питання [40, с. 57].  У інструкції для рейхскомісара України від 7 травня 1941 р. також передбачалося створення у майбутньому української держави, тісно пов'язаної з Німеччиною. Саме такі декларації давали підстави українській еміграції (в тому числі і провідникам ОУН) сподіватись на "позитивне" вирішення українського питання Німеччиною [40, с. 59]. Але всі крапки над "і" щодо української незалежності нацисти розставили після початку війни Німеччини проти Радянського Союзу. Напередодні та в день вступу вермахту у вересні 1941 року до столиці України Києва, радник Гітлера штандартенфюрер СА, доктор Вернер Кеппен з німецькою пунктуальністю занотував, що "18 вересня на обіді в головному штабі фюрера, у присутності рейхсміністра Ламмерса і рейхсміністра Е. Коха" розмова за столом точилася переважно навколо теми "Вільна Україна". Не висуваючи при цьому якихось нових аргументів, фюрер і рейхскомісар відкинули ідею вільної України. Слов'яни - це родина кролів... Саме з цієї причини ідея створення університету у Києві повинна бути відкинута. Зрештою від цього міста майже нічого не залишиться. Тенденція фюрера, який розглядає знищення великих російських міст як умову тривалості нашої влади в Росії, знайшла підтримку в рейхскомісара, який хотів зруйнувати українську промисловість, щоб змусити пролетаріат повернутися на село" [38, с. 105].  Першими і головними жертвами репресій в 1941 р. були, за свідченням німецьких документів, члени ОУН Бандери. Згодом репресії поширили і на членів ОУН Мельника [36, с. 169]. Від початку липня 1941 р. ОУН-Б систематично переслідувалась не лише німецькою службою безпеки і гестапо, а й абвером. Від 15 вересня 1941 року розпочалося справжнє полювання на членів цієї організації по всій Україні і навіть у німецькому Рейху [37, с. 122-3].  Шлях, що пройшла ОУН - від прагнення здобути Самостійну Україну в рамках нацистської "Нової Європи" до усвідомлення гострої потреби збройного опору гітлеризму - виявився складним і суперечливим. У день початку війни 22 червня 1941 року на схід