В 1881 році виникає товариство “Рідна школа”, завданням якого стало “добути наші школи з рук чужих і боронити наші школи і їх учителів від усяких кривд”.

В 1883 році В.Нагірний організовує першу українську споживчу кооперативу “Народна торгівля”.

Активізація національного життя в Галичині неминуче повинна була привести і привела до утворення українських політичних партій. Так, заходами Ю.Романчука в 1885 році постає перша політична організація, яка в 1899 році перетворюється у націонал-демократичну партію (головою обраний Ю.Романчук). Друга політична організація – Українська радикальна партія заснована 1890 року з ініціативи І.Франка і М.Павлика. Третьою в 1899 році стає Українська соціал-демократична партія (ініціатори створення М.Ганкевич, Р.Яросевич). В 1897 році виникає Християнсько-суспільна партія (голова Ол.Барвінський).

Незважаючи на різнопланову орієнтацію, перші три галицькі українські партії в 1900 році визнали за остаточну мету своїх змагань утворення Української держави. Цю ідею вони обстоюють і через послів державного сейму.

Таким чином, на кінець ХІХ століття українська нація в Галичині і політично, і економічно, і соціально, і культурно була готовою до формування незалежної держави. Принагідно зазначимо, що таку державу провідні галицько-українські політичні та громадські діячі сподівались одержати як дарунок згідно з відповідним маніфестом австро-угорського монарха. І ніякі суспільні катаклізми початку ХХ ст. – ні перша світова війна, ні Жовтнева революція в Росії – не похитнули цю сліпу віру. На цій позиції вони залишались до самого Листопадового Чину 1918 року, коли українські січові стрільці вимріяну ними державу принесли в руки політикам у результаті військового перевороту.

Маючи свій план національно-державного будівництва, і Українська радикальна партія, і Українська соціал-демократична партія приступили в кінці ХІХ ст. до формування молодіжних організацій спортивного (як тоді називали руханкового) в містах і спортивно-пожежного в селах плану.

Перше руханкове товариство під назвою “Сокіл” утворилося у Львові в 1894 році за ініціативою В.Нагірного. В 1900 році заходами К.Трильовського в с.Завалля Снятинського повіту постало товариство “Січ”. Вдала спортивна форма прояву прагнення до згуртування української молоді, до плекання спільних духовних і фізичних здібностей, до національної єдності неодмінно повинна була згодом перейти у військову. І це в першу чергу зрозуміла сама молодь, знайшовши й ініціаторів і послідовників серед шкільного загалу. За почином І.Чмоли, П.Франка, В.Кучабського, О.Степанівної, Р.Сушка, О.Яримовича в 1911 році виникає таємний військовий гурток “Пласт”.

Першими, хто відчув перспективу військових молодіжних організацій, стали К.Трильовський і В.Старосольський, тим більше, що в жовтні 1912 року вибухла Балканська війна.

14 грудня 1912 року нарада Українського жіноцтво створює “Фонд на потреби України”.

15 грудня 1912 року збори “Українського Студентського Союзу” вирішили почати військові навчання серед української молоді.

Вимагалось лише офіційного дозволу. І такий дозвіл вдалося добути К.Трильовському, який у лютому 1913 року розробив і затвердив статут військового товариства “Січових стрільців”. А 18 березня 1913 року у Львові створюється перше академічне стрілецьке товариство “Січові стрільці-І”, головою якого обирається В.Старосольський. Майже одночасно виникають ремісниче стрілецьке товариство “Січові стрільці-ІІ” (голова Роман Дашкевич) і “Стрілецький курінь” (голова Семен Горук). Крім Львова, стрілецькі товариства організовуються в Бориславі, Сокалі, Яворові, Тустановичах та Ясениці Сільній.

Військової справи серед “Січових Стрільців-І” навчали Михайло Волошин (польова і бойова служба), Степан Рудницький (картографія і пластунство). В українській термінологічній з військової справи комісії працювали Осип Квас, Богдан Гнатевич, Василь Кучабський. До речі, ця комісія на початок І світової війни видала 10 військових підручників українською мовою.

Це були підручники:

Зінко Бурлака (псевдонім Осипа Кваса)

- “Поземельство” (теренознавство)” частини І і ІІ; “Австрійські мапи, пляни і шкіци”, “Підручник для техніки і укріплення”, “Взір на рапорти для командантів, що ведуть більші відділи”;

Вука (псевдонім Василя Клима)

- “Таборування”.

Загальний тираж кожного з них становив 150 примірників.

“Січові стрільці-ІІ” готувались під проводом Романа Дашкевича, Миколи Никорука, Степана Фенюка, Юліана Чайківського і Олени Степанівної. У Бориславі, Тустановичах і Ясениці Сільній працювали Клим Гутковський, Лев Лепкий, Григорій Коссак, в Сокалі – Осип Семенюк. Крім цього, існував “Мазепинський курс мілітарний”, в якому навчались спочатку 30, а пізніше 80 чоловік. Перший випуск (20 чоловік) курсу відбувся в травні 1914 р.

Обидва військові товариства “Січових стрільців” об’єднались в одне у березні 1914 року, яке очолив комітет у складі В.Старосольського, І.Чмоли, М.Гаврилка, О.Степанівної.

В “Стрілецьких куренях” військової справи навчали Степан Шухевич, Семен Горук, Іван Бачинський (у Львові), Володимир Сроковський і Ілько Цьокан (на Золочівщині), Іван Іванець (в с.Раменові).

Перші великі польові військові вправи січових стрільців відбулися 28 грудня 1913 року в м.Сокалі.

Натхнені активізацією молодіжного життя, створюють патріотичні пісні відомі і менш відомі письменники Іван Франко (“Гей, січ іде, красен мак цвіте”), Осип Маковей (“Гей гайдамаки, всі ми однакі”), Клим Обух (“Гей там на горі січ іде”).

А відтак настала пора звітувати перед усією українською громадою про здобутки і готовність до визвольних змагань. І цей звіт був проведений у вигляді параду всіх Січових і Стрілецьких товариств, який відбувся 28 червня 1914 року. Парад засвідчив, що українська громада Західної України йде впевнено до здобуття Української Державності. На хвилі загального піднесення 30 липня “Січові Стрільці-І” і “Січові Стрільці-ІІ” опублікували спільний заклик, в якому зазивали всіх охочих вступати до Стрільців, зголошуючись кожного дня