Українська економіка за часів СРСР була надто мілітаризована. На військові цілі витрачалося майже 35 % союзного бюджету. Велика частка цих коштів вкладалась у промисловість України. Тому в республіці після розпаду СРСР залишилося майже 40 % союзного військово-промислового комплексу (ВПК), до 80 % підприємств машинобудівних галузей було залучено у виробництво зброї. Ці підприємства незабаром стали непотрібними, що теж негативно позначилося на структурі української економіки.

Україна почала писати свою історію з чистого аркуша, за відсутності власних фінансової та банківської систем, управлінського апарату та економічної науки.

Деформована структура господарського комплексу, що дістався у спадок від колишнього СРСР, у поєднанні з недосконалою організацією державної влади в Україні, незавершеністю розподілу функцій між законодавчою, виконавчою і судовою гілками влади істотно ускладнили перехід до ринкової економіки. Так, Верховна Рада 12-го скликання за час свого функціонування змінила чотири уряди — В. Масола (травень — жовтень 1990 р.), В. Фокіна (листопад— жовтень 1992 р.), Л. Кучми (жовтень 1992 р. — вересень 1993 р.), Ю. Звя-гільського (вересень 1993 р. —червень 1994 р.).

Українське керівництво, прагнучи переорієнтуватися на Захід у перші роки незалежності, поспішало вийти з налагодженої системи господарських зв'язків. Така стратегічна лінія дорого обійшлася Україні. Згідно зі світовими стандартами, продукція української промисловості була неконкурентоспроможною. Розірвані зв'язки залишили сотні підприємств України без споживачів, а отже, і без фінансування.

У 1991-1993 рр. національний дохід України зменшився на 39 %, а українська політична еліта тим часом витрачала час на дебати щодо того, куди йти — до капіталізму чи соціалізму.

Внаслідок істотного підвищення цін на імпортований природний газ в Україні почала розкручуватися спіраль інфляції. Державні органи в умовах повільного формування виконавчої влади виявилися неспроможними активно впливати на економічну ситуацію.

У середині 1992 р. Україна вийшла з рубльової зони, з'явилися купонокарбованці. У 1993 р. інфляція в Україні становила понад 10200 %. Заборгованість іншим країнам наприкінці 1993 р. досягла 7 млрд дол. Найбільша заборгованість припадала на Росію і Туркменістан за поставку енергоносіїв.

Не завжди продумане, суперечливе реформування призвело до розростання "тіньової" економіки, неймовірного відпливу капіталів за кордон, значного посилення корупції в державному апараті, збільшення обсягу бартеру при розрахунках між галузями, підприємствами як усередині країни, так і при розрахунках у зовнішній торгівлі.

За цих обставин невдоволення мас діяльністю Президента та Верховної Ради невпинно наростало і досягло свого піку в червні 1993 р. Під тиском шахтарських страйків було прийнято рішення про проведення 26 вересня 1993 р. референдуму з питань довіри Президентові та Верховній Раді. Таке рішення не могло швидко вгамувати розбурхане, виведене з рівноваги суспільство, навпаки, воно ще більше стимулювало розпал пристрастей. Це виявилося в посиленні протистояння партій, поглибленні розколу між Президентом та Верховною Радою. Спробою вирватися з цієї кризи стало нове радикальне рішення щодо проведення в першій половині 1994 р. дострокових виборів Верховної Ради і Президента України. Ці дострокові вибори були об'єктивно назрілими й історично зумовленими. Вони поклали початок оновленню вищих органів влади.

Вибори до Верховної Ради проводились за мажоритарною системою, відповідно до якої депутати обиралися не за партійними списками, а за територіальними округами. Водночас відбулися вибори до місцевих рад. Головою Верховної Ради було обрано О. Мороза.

У 1994 р. в Україні відбулися президентські вибори. Із семи кандидатів у Президенти України (В. Бабич, Л. Кравчук, Л. Кучма, В. Лановий, О. Мороз, І. Плющ, П. Таланчук) на виборах переміг Л. Кучма, за кандидатуру якого у другому турі проголосувало понад 52 % виборців.

Після виборів було зроблено спробу перейти до прагматичної стадії перехідного періоду — стадії соціально-економічних реформ, оскільки зволікання з ними й було основною причиною загострення ситуації в країні. Новообраний Президент Л. Кучма перейшов від вирішення питань ідеологічних до економічних, а Верховна Рада України активізувала свою законотворчу діяльність.

Негативні тенденції в економіці дедалі більше посилювалися; за шість місяців 1994 р. темпи спаду виробництва порівняно з відповідним періодом попереднього року становили 36 % і були удвічі вищими, ніж у 1991-1993 рр.

Економічна криза негативно вплинула на рівень життя і на соціальну структуру суспільства. Якщо в 1990 р. частка заробітної плати у валовому національному доході становила майже 60 %, то в 1994 р. — лише 25-30 %. Різко впала купівельна спроможність населення. Протягом 1991-1994 рр. вона фактично знизилась у 5 разів.

Економічні негаразди негативно позначилися на соціальній структурі України. Форсоване розшарування суспільства призвело до соціальної поляризації. Вже в 1992 р. за межею бідності опинилося майже 64 % населення, "середній клас" танув на очах, а кількість багатих становила 10 %. Внаслідок цього різко зросло суспільне напруження між полюсами "багаті" — "бідні". За цих обставин Президент Л. Кучма у жовтні 1994 р. проголосив нову соціально-економічну стратегію. Принципова новизна трансформації економіки полягала у відмові від концептуальної тези "попередня стабілізація і лише згодом — реформування" та переході до формули "прискорене реформування як єдина умова й основний засіб виходу з кризи та досягнення економічної стабілізації". Однак уже в квітні 1995 р. Президент Л. Кучма визнав за необхідне скоригувати реформи, бо реалізація нового соціально-економічного курсу виявила істотні недоліки запропонованої ліберально-монетаристської моделі. Зокрема, передбачалося посилити керованість економікою, подолати кризу державної влади, активізувати соціальну політику та ін.

Із здійсненням програми антикризових дій, радикальних