На війні козак завжди відзначався розумом, хитрістю, умінням виграти у ворога вигоди, раптово на нього напасти і зненацька заманити, вражав ворога великою відвагою, дивовижним терпінням та рідкісною здатністю переносити спрагу і голод, спеку і холод. Війна для козака була так само необхідна, як птахові крила, як рибі вода. Без війни козак – не козак, лицар – не лицар. Козак не лише не боявся, а й любив війну. Він дбав не так про те, аби врятувати своє життя, як про те, аби вмерти так, як умирають справжні лицарі, у бою.

Все життя українських козаків полягало в боротьбі з поляками, турками, татарами й москалями. Таке становище робило козаків вельми досвідченими у військовій справі і поширило про них славу навіть між володарями держав Західної Європи. Ясна річ, козакові як воїнові, окрім особистих якостей та бойової майстерності, треба було мати й відповідне озброєння, щоб перемагати своїх ворогів. Можна з певністю сказати, що козаки мали всі типи бойової зброї, що були свого часу на озброєнні поляків, турків, татар, москалів, волохів, сербів, чорногорців.

З усієї зброї найпоширенішою в них була, крім гармат, рушниця, спис, келеп, шабля, пістоль та ятаган.

Рушниці (від слова “рука”), інакше самопали або мушкети, козаки використовували найрізноманітніших видів, але всі вони мали довгі стволи і коштовні ложа, оздоблені сріблом з насічкою та черню. З них стріляли, як у той час було, завдяки покладеному на поличку порохові, кременю, приладнаному до полички, та курку. Як одностайно свідчать сучасники, козаки вправлялися з рушницями з великою майстерністю, вони стріляли з них на досить велику відстань і дуже влучно. Судячи з цін середини ХVІІІ століття на предмети озброєння та речі першої необхідності, рушниці коштували від двох до п’яти, а іноді й до восьми карбованців за одну, це були на той час досить великі гроші. З козацьких старожитностей, що збереглися у приватних зібраннях, видно, що більшість серед рушниць – польського і турецького, або, точніше сказати, східного виробництва, хоч є також зброя російська та власного виробництва.

Такий само вигляд, тільки менші розміри, звичайно до п’яти чвертей завдовжки, і широке дуло мали пістолети, або пістолі, як їх називали козаки. Кожен козак мав при собі чотири пістолі і носив два з них за поясом, а решту – у шкіряних кобурах, пришитих зовні до шаровар.

Рушницями, пістолями та шаблями козаки дуже любили похизуватися і тому приділяли їм велику увагу, брали їх у коштовну оправу та прикрашали, звідки й пішов серед них вираз “ясна зброя”. Під час походів козаки змочували рушниці та пістолі розсолом. Щоб вони заіржавіли і не вабили “грати вороже око на ясній зброї”.

Списи також широко застосовувалися козаками. Всі ратища робили з тонкого й легкого дерева, завдовжки 5 аршинів, пофарбованого спірально в червоний та чорний кольори. На верхньому кінці ратища прилаштовували гостре залізне навершя-спис, як правило п’ять вершків завдовжки (були більші й менші), а на нижньому робили дві невеликі, одна нижче другої, дірочки для ремінної петлі, що надягалася на ногу вершника. На деяких ратищах робили ще й залізну перетинку біля списа для того, щоб уражений ворог не просунувся держаком до козакових рук і зопалу не почав знову з ним битися; нерідко траплялося, що якомусь супротивникові і живіт розпорють, а з нього й кров не бризне, він навіть не помічає того і знову починає рватися в бій; тоді за допомогою перетинки ворога легко відбивали й валили на землю. Іноді козаки робили списи з гостряками на обох кінцях, щоб можна було ними уражати ворога навсібіч. Часто списи служили козакам під час переходу через болото готовим матеріалом для спорудження мосту: коли козаки дійдуть до топкого місця, то одразу кладуть один на другий два ряди списів – у кожному ряду спис уздовж і впоперек, - і по тих списах, як по кладці, переходять трясовину. Пройшовши через один ряд списів, одразу стають на другий і знімають перший, з якого мостять третій, - отак і перебираються через болото.

Шаблі в козаків були не такі криві, як у турків, і не дуже довгі (середня довжина їх – п’ять чвертей), зате доброї якості і надзвичайно гострі. Леза шабель вкладалися в дерев’яні, обшиті шкірою чи обкладені металом піхви, оздоблені нерідко до кінця руків’я якимось вирізаним із дерева звіром чи птахом; на самих лезах робилася золота насічка. Як правило, шаблі носили при лівому боці і прив’язували завдяки двом кільцям, одним вище, другим нижче середини, вузеньким ременем під пояс. Шабля вважалася такою необхідною козакові, що у піснях козацьких вона називається завжди „шаблею-сестрицею, ненькою рідненькою, панночкою молоденькою”.

Келепи (бойові молотки) – ручна зброя. Що складається з дерев’яного, завдовжки один аршин, руків’я і має на одному кінці залізний молоток з тупим обушком та гострим носом.

Як пояснює військовий історик Зеделлер, козаки використовували келепи, щоб розбивати ворожі панцири. В. Каховський вважав, що келепи служили у козаків лише як допоміжна зброя і використовувалися рідко, головним чином проти татар, саме тоді, коли супротивники так перемішувалися у рукопашному бою, що було небезпечно стріляти, аби не завдати шкоди своїм.

До всього описаного козацького озброєння треба ще додати залізні якірці, або рогулі, щось схоже на курячу лапу з чотирма залізними кігтями для вгородження в