Порох козаки носили в рогах. Ладунках і чересах. Порохові роги відомі з давніх-давен, судячи з того, що вже на військовій печатці, виданій козацькому війську польськими королями Сигізмундом І та Стефаном Баторієм, зображено козака з мушкетом, списом та рогом за поясом. У пізніші часи козаки носили так звані лядунки для готових набоїв і сумку для кременя та куль. Лядунки були різноманітні: кістяні, металеві, шкіряні; у вигляді тикв, сердець, фляжок тощо. Їх чимало збереглося до нашого часу в приватних музеях збирачів козацької старовини.

Крім того, козаки мала шкіряні череси з пряжками, що їх вони носили на грудях, наповнюючи у два або три ряди патронами з кулями та порохом. Такі череси нерідко оздоблювалися срібними з черню бляшками і обвішувалися великим, оббитим сріблом рогом для пороху, сталевим кресалом, сап’яновим гаманом для куль або торбинкою із срібним черкеським шнурком чи гайтаном.

Усією описаною зброєю козаки володіли з гідною майстерністю, так що. Як свідчить український літописець Григорій Граб’янка, і „найкращий польський гусари та рейтарин з ними не зрівняється”.

Постійна загроза нападів ординців спонукала козаків до створення надійної системи укріплень. Основу її становили січі. Дослідники пов’язують походження слова січ із засіками – укріпленнями з дерев. Великого значення надавали козаки місцю розташування січі. Найчастіше то був річковий острів. Можливо, за давніших часів розрізнені невеликі січі існували в багатьох місцях. Згодом за порогами утворилася одна головна Запорозька Січ – своєрідна столиця запорозьких козаків. Природні укріплення козацької твердині підсилювалися 3-10-метровим валом і ровом. Вал зміцнювався частоколом з вежами, в яких містилися бійниці. Усередині фортеці був майдан із православною церквою. Навколо церкви стояли великі довгі будинки – курені, де жили січовики, а також оселі старшини, канцелярія. Трохи далі – склади. Арсенали. Ремісничі майстерні, торгові лавки.

Відомо 8 дніпрових січей. Перша розташовувалася на острові Мала Хортиця (нині на території міста Запоріжжя). Вона була зведена 1556 р. Українським православним князем Дмитром Вишневецьким і служила опорною військовою базою козацтва на пониззі Дніпра. Звідси протягом 1556 р. Було організовано чисельні походи запорожців у володіння кримського хана й на турецькі фортеці. Однак восени 1557 р. Запорозьку фортецю зруйнували орди кримського хана.

Від 60-х рр. по 1593 р. Запорозька Січ розташовувалася на о. Томаківка, у 1593 – 1638 рр. – на о. Базавлук, у 1638 – 1652 рр. – на Микитиному Розі, у 1652 – 1709 рр. – на річці Чортом лик, у 1709 – 1711 і 1730 – 1734 рр. – на р. Кам’янка, у 1711 – 1728 рр. в Олешка, у 1734 – 1775 рр. – на р. Підпільна (Нова Січ).

Запорозька Січ мала ряд ознак держави: вона контролювала величезну територію степової України, мала свій уряд, військово-адміністративний устрій, власний суд, самостійні дипломатичні відносини з іншими країнами.

Запорозька Січ дуже відрізнялася від більшості тогочасних феодальних держав. Замість феодального примусу, який ґрунтувався на закріпаченні й примусовій праці, у ній утвердилися принципи найманої праці. За внутрішнім устроєм козацька держава була своєрідним військовим товариством. Територія козацької держави називалася землями Війська Запорозького або Вольностями Війська Запорозького й простягалася від Південного Бугу на заході до Кальміусу в Приазов’ї на сході. На півночі її межа пролягала по річці Орль (на Лівобережжі) та верхів’ях річок Інгул та Інгулець (на Правобережжі).

У військовому відношенні Січ поділялася на 38 куренів, а в територіальному – на 5-10 паланок. Слід зазначити, що у запорозьких козаків слово „курінь” вживалося у двох розуміннях: по-перше, як житло, по-друге, як самостійна частина війська. Термін „паланка” також мав два значення – невеличка фортеця і певна частина території Запорозької Січі.

Для всіх, хто прибував на Запорожжя, доступ до Січі був вільним. Прийняті до лав запорозького козацтва зараховувалися за власним бажанням до одного з січових куренів. Під час запису до куреня новоявленому козакові змінювалося прізвище і надавалося будь-яке нове ім’я, яке часто характеризувало людину перш за все зовнішньо. Це робилося для того, щоб приховати минуле прийнятих до Січі втікачів.

Новачок ставав справжнім козаком лише тоді, коли осягав усі січові правила, умів підкорятися кошовому отаману, старшині і всьому товариству. У відносинах між козаками брався до уваги не вік, а час вступу до Січі: хто вступив раніше, той мав перевагу над новоприбулими. Тому, як правило, останній називав першого „батьком”, а перший останнього – „сином”.

Як вступ до Січі, так і вихід з неї були вільними. Ніякого певного часу перебування у Січі не встановлювалося: кожний мав змогу вийти з неї, якщо буде потреба.

В цілому запорозьке військо поділялося на січових і волосних козаків: перші власне і являли собою справжній цвіт козацтва. Це були люди нежонаті. Тих, хто відзначався у боях, давно служив у війську, мав інші заслуги звали „лицарством”, або „товариством”. Вони із свого середовища обирали старшину, одержували грошове і хлібне забезпечення, брали участь у розподілі здобичі і вирішували всі справи війська. Частина козацтва, що постійно залишалася у Січі по куренях, поділялася на „старше і молодше” і складала козацьке військо у власному розумінні цього слова.

Взагалі запорожців наприкінці XVI ст. налічувалося 5-6 тис., із них десята частина, постійно змінюючись, служила січовою залогою, в той час як інші брали участь у походах чи займалися мирним промислом.

Від „лицарства” різко