Наступові москвофільства протистояла молода народовська інтелігенція. Відсутність організаційно-політичної опори в масах штовхала народовців до пошуку компромісів і угод. Не маючи змоги побороти москвофільський вплив, відчуваючи безсилля перед польською шляхтою, народовці зробили спробу порозумітися з нею у галицькому сеймі. 27 жовтня 1869 року народовець Юліан Лаврівсякий (віце-маршал крайового сейму), проголосив від імені 30 українських послів у сеймі угодовський проект [15,с.56]. “Ми залишаємо давню політику, - заявив Лаврівсякий,- й вступаємо на нову дорогу. Не домагаємося поділу Галичини, але признаємо наш край за спільний, а в ньому на спільній підставі хочемо далі працювати разом. Бажаємо двох речей. Однією є рівноправність, аби ви нас не полонізували, а другою, аби ви нас деморалізували” [1, с.72].

Польська сеймова більшість відіслала проект Лаврівського до спеціальної комісії для конкретизації. Справа тягнулася два роки. Практичного результату від роботи комісії не було, сейм так і не прийняв ніякої ухвали щодо проекту. Наслідком угодовської акції Лаврівського було лише дальше зміцнення позицій польської шляхти, розкол у таборі народовців і перехід частини до москвофілів.

Наприкінці 1880-х років виникло сильне напруження в австро-російських стосунках, спричинене зіткненням інтересів двох імперій на Балканах. Очікувалося, що воно може призвести до вибуху війни, в яку втягнеться й Німеччина. В січні 1888р. у берлінському журналі “Gegenwart” заявилася стаття німецького філософа Едуарда фон Гартмана, в якій висловлювалася ідея утворення з українських земель Російської імперії “Київського королівства” [28, с.71].

Ідея утворення “Київського королівства” викликала резонанс з боку австрійських, німецьких, російських, українських та польських політичних кіл. Австрійський уряд серйозно зацікавився українським рухом у Надніпрянщині, сподіваючись з його допомогою відірвати Україну від Росії. Ця ідея відповідала бажанню фракції так званих австрофілів на чолі з Антоновичем і Конисяким у середовищі Київської громади [29,с.69]. За ближчу мету вони прагнули схилити на бік української справи керівні кола Австрії, а в Галичині - польську адміністрацію, їхня ініціатива збіглася з акцією австрійського міністра закордонних справ графа Кальнокі. Відень прагнув у разі війни забезпечити себе лояльністю галицького суспільства. Для цього треба було побороти вплив москвофільської пропаганди та примирити між собою поляків і українців [28,с.72].

Таким чином, українсько-польські взаємовідносини в Австрійській імперії до 1890 року були досить напруженими. В залежності від політичної ситуації обидві сторони ішли на зближення, але, як правило, взаєморозуміння тривало недовго. В 1888-1889 роках угодовські контакти здобули протекцію вищих урядових сфер і почали втілюватися в життя. ;

РОЗДІЛ II. “Нова ера” в українсько-польських відносинах.

Під тиском віденської і київської сторін галицькі народовці і польські політики пішли на компроміс. Галицький намісник (з осені 1888р.) граф Казимир Бадені вирішив мати справу з адвокатом Костем Телішевським, який видався йому людиною рішучою, діловою та принциповою, Протягом 1890 року вони зустрічалися чотири рази [ 29, с. 124 ].

Умови порозуміння, що узгодили К. Телішевський та К. Бадені, полягали в наступному: утраквізм успіху учительських семінарій, відкриття ще однієї руської гімназії в Східній Галичині; кафедра історії України у Львівському університеті; забезпечення руській мові рівноправності з польською та німецькою; “відповідна репрезентація в ділах законодатних”; народовець у міністерстві освіти; “поворот урядників русинів з Мазурщини на Русь” (тих, що отримували призначення в етнічні польські райони, що сприяло їх асиміляції) [4,с. 198]. Про деталі переговорів знала лише обмежена кількість осіб (О.Барвінський, І.Белів, Д.Гладилович, К.Левицький, Ю.Романчик, M.Сочинський, О.Степанович, І.Чапельський), їх К.Телішевський оприлюднив лише 1892р. [10,с.92].

1 листопада чергові збори “Народної торгівлі” перетворилися в арену завзятого протистояння народовців і москвофілів. Скориставшись із атмосфери загального невдоволення, О.Барвінський повідомив народовців про намір уряду підтримати вимоги народовців взамін від співпраці з москвофілами. Збори уповноважили виділ “Народної Ради” продовжувати контакти з урядом.

24 листопада 1890 р. намісник запросив до себе на аудієнцію лідерів народовців. У зустрічі брали участь: голова “Народної Ради” Олександр Огоновський, її секретар Кость Левицький, О.Барвінський, посол до парламенту К.Мандичевський, К.Телішевський та митрополит С.Сембратович [29,с.125].

Внаслідок досягнутого порозуміння наступного дня, 25 листопада, під час дебатів над крайовим бюджетом у сеймі. Слово взяв К. Телішевський. Почавши суто з бюджетних проблем, він закінчив закликати до “згоди і згідно поступування і згідної праці” [30,с.202]. Його доповнив Ю. Романчик, голова клубу руських послів: перечисливши кривди, які зазнали галицькі русини, він заявив про їхню лояльність щодо Відня та готовність до угоди з поляками, а закінчив ефективною фразою: “Супроти Вас, панове, скажу тілько: хочете згоду, то ми до згоди все готові, а если ж хочете конче борби, - підіймемо борбу. О ласку просити не будемо, борби не страхаємося, згоду приймемо разом” [30,с.202]. І якщо заклики К. Телішевського можна було розцінити як досить туманні, то після виступу Ю. Романчика, сумніви розвіялися - народовці пропонували угоду. Від цього запевняли обидві сторони, має початися нова ера у польсько-українських відносинах [10,с.93].

Внаслідок промови Ю. Романчика M. Король і Д. Кулачковський заявили про свій вихід із клубу і разом з іншими москвофільськими послами зажадали його скликання. Проте Ю. Романчик проігнорував цю вимогу.

Офіційного тексту угоди ніколи не було складено. Формально вона трималася на чесному слові її Ініціаторів. Це робило цей компроміс