Загал польських політиків виявився не готовим до такого карколомного розвитку подій. Так, краківський “Час” повідомив про угоду аж 29 листопада і додав до цього такий коментар: “Порушена справа вимагає довгого аналізу. Під першим враження зазначимо лише важливість факту. Це є багатообіцяючий вступ, який, проте, вимагає, щоб те, що цей вступ заповідає, розвинулося у подальшу акцію” [29,с. 128].

Вичікувальна позиція “Часу” не була випадковою. Польський політичний провід дуже хвилювало питання, як далеко К. Бадені у заключній промові в сеймі заперечив наявність будь-яких таємних приречень на їхню користь. [30,с.202]. Передбачаючи, що його слова занепокоять народовців, К. Бадені відразу вдався з поясненнями до К. Телішевського. Наступного дня Д. Савчак, Ю. Романчук і К. Телішевський прийшли до нього на аудієнцію. На ній К.Бадені просив, щоб народовці утрималися від оприлюднення умов угоди [10,с.99].

Виступити відкрито проти угоди неприхильні народовцям політики не могли, тим більше, що напередодні більшість з них самі оголосили про її необхідність. Особливо занепокоївся виборчий комітет, вирішивши подати у відставку. Порадившись, однак, його члени вислали до намісника делегацію у складі голови С. Поменовського, графа С. Стадніцького та члена крайової шкільної ради Дембовського з наміром стримати його від радикальних кроків. Проте К. Бадені відмовився припинити контакти з народовцями.

Найбільше обурювалися, звичайно, “подоляки”. 11 грудня 1890 р. вони зібралися на нараду, яка вислала депутацію до парламентської комісії “кола” з запитом, чи дійсно уряд погодився на 10 руських мандатів до рейхстагу і з декларацією, що уряд не має права іти на поступки народовцям без згоди на те поляків. Наступного дня відбулося її бурхливе засідання. Виявилося, що міністр для Галичини П. Залєський не мав жодної інформації про підготовку проголошення угоди і з причини, що К. Бадені “щось” вдалося без його відома, був готовий їй протидіяти. Бурхлива полеміка завершилась ухвалою не посилати делегації до прем'єр-міністра графа Е. Таффе, як це пропонували “подоляки”. З ними мав зустрітися лише виконувач обов'язків президента “кола” Є. Черкаський і проінформувати, щоб на жодні поступки русинам без відома “кола” він не йшов [29,с. 130]. Скоріше за все, Е. Таффе погодився на ці умови - тратити підтримку досить значного представництва в парламенті через якусь “дрібницю” йому було зовсім невигідно.

Далеко зайти “подоляки” й не могли - цьому перешкоджала традиційна дисципліна і солідарність польського політичного табору в Галичині. В результаті конфлікти серед поляків щодо угоди з народовцями залишилися не відомими сучасникам і навіть пізніше переконані її опоненти не оприлюднювали своїх переконань.

Щодо досягнень народовців внаслідок “нової ери”, то їх результати наступні.

6 вересня 1892 р. урядова “Газета Львівська” та “Діло” повідомили про те, що цісар дав дозвіл на відкриття кафедри історії Східної Європи у Львівському університеті та що професор, який її очолить, викладатиме по-українськи [7,с.290] .Дослівно її назва звучала так: “друга кафедра світової історії з особливим прийняттям до уваги історії Східної Європи”. Відсутність у ній терміну Україна австрійські урядники пояснювали тим, що його вживання може стати приводом до чергового загострення стосунків з Росією [12,с.550]. Однак такі запевнення не зовсім відповідали дійсності: вирішальним у створенні назви кафедри був голос польських політиків.

Коли справа підходила до кінця, В. Антонович, якого запросили очолити нову кафедру, раптово відмовився від своєї нової посади. За його порадою до Львова приїхав М. Грушевський, якого затвердили 11 квітня 1894 р.

Ще одним вагомим здобутком “нової ери” було запровадження до галицьких шкіл фонетичного правопису української мови. Цю проблему вперше підняв професор Чернівецького університету Степан Смаль-Стоцький. 1886р. він запропонував міністру освіти проект зміни етимологічного правопису української мови на фонетичний. Його пропозиція і подальші звернення не мали відгуку.

Справа зрушилась з місця в 1890р., коли за неї взявся член галицького крайового виділу А. Самець, який ходив по віденських міністерствах та особисто переконував їх працівників у доцільності фонетичного правопису. А 9 січня 1891 р. крайовий виділ постановив користуватися у діловодстві фонетичним правописом [29,с.104].

З січня віце-президент крайової шкільної ради M. Бобжинський скликав комісію в справі реформи українського правопису в школах [29,с.140]. Продовжували впливати на міністерство освіти також польські та народовські політики.

14 січня 1892р. крайова шкільна рада отримала вказівку переглянути справу правопису, а 26 січня М. Бобринський розпорядився провести опитування викладачів учительських семінарій та гімназій. “За” проголошувало 63 особи, “проти” — 21 [ 10 ,с. 102]. Наприкінці травня знову зібралася комісія крайової шкільної ради, яка прийняла ухвалу про запровадження в школах та учительських семінаріях фонетичного правопису.

Реакція на рішення комісії була вибухоподібною: москвофіли чудово розуміли, що воно спрямоване насамперед проти них. Вони вдало організували антифонетичну пропагандистську кампанію, яка, втім, не принесла бажаного результату 25 листопада 1892р. міністерство освіти затвердило ухвалу крайової шкільної ради. Наступного 1893р., шкільна крайова рада схвалила підручник “Руська граматика”, авторами якого були С.Смаль-Стоцький та Ф. Партнер [7,с.291].

Підчас “нової ери” були також підтверджені державні права української мови. Проблема