Під час “нової ери” на державних установах почали з'являтися поряд з вивісками по-польському та по-німецькому також написи по-українському.

Певним офіційним визнанням прав української мови треба вважати і вихід у світ наприкінці 1890 р. друкованого по-українськи органу намісництва “Народна часопись”, що була додатком до “Газети Львівської”. Але, слід зауважити, що жодний із народовських політиків не вважав її появу за позитивний наслідок політики “нової ери”.

В другій половині 60-х pp. Під час зустрічей О.Кониського з колишнім членом Кирило-Мефодіївського товариства Дмитром Пальчиковим виник проект українського наукового товариства [15,с.89]. У 1873 р. ця ідея частково була реалізована: того року у Львові було засноване Літературне Товариство ім.Шевченка. Проте йому не вдалося розвинути значної діяльності. 13 березня 1892р. відбулися загальні збори товариства, які схвалили новий статут та перетворили його в наукове. Авторами статуту були В. Антонович, О.Кониський та О.Барвінський [29, с.145]. НТШ отримало від уряду замовлення на друк шкільних підручників, в 1894р. - дотацію від міністерства освіти, деякі кошти від крайового виділу [23, с.340] Саме ця фінансова допомога дала йому можливість в недалекому майбутньому розвинути бурхливу видавничу діяльність. Цікаво, що один із найбезкомпромісніших критиків “нової ери” М.Павлик схильний був розглядати діяльність наукового Товариства ім.Шевченка як єдиний її вагомий здобуток [10, с.202].

Важливим здобутком “нової ери” були концесії в галузі середньої освіти.

До 1892р. в Галичині існувала лише одна українська гімназія у Львові. 30 березня 1892р. сейм ухвалив рішення про заснування української гімназії в Коломиї. 4 вересня сеймову революцію підписав імператор і 21 вересня відбулося урочисте відкриття українського паралельного класу коломийської гімназії [29с. 149].

Пильну увагу народовці звертали також на проблеми утраквізації учительських семінарій. Першим конкретним здобутком “нової ери” був рескрипт міністерства освіти від 4 березня 1891р. про розширення утраквізму в учительських чоловічих семінаріях та поступову утраквізацію жіночих учительських семінарій Східної Галичини [7, с.292]. У січні 1892р. К.Бадені домігся згоди міністерства освіти, зокрема на завершення утраквізації чоловічих учительських семінарій у Станіславі і Тернополі та жіночої у Львові [4, с.199].

Відкриття в Галичині другої української гімназії та утраквізації учительських семінарій відіграли значну роль в українському відродженні.

7 грудня 1891 р. отримало дозвіл на діяльність страхове товариство “Дністер”, а 29 грудня відбулося перше засідання його засновників [15,с.81].

Згодом ця національна страхова компанія стала однією з найповажніших підприємницьких інституцій та надійним спонсором українського національного руху в Галичині.

Практично кожний конкретний наслідок польсько-української угоди в Галичині мав виразний всеукраїнський відтінок, що зіграло вирішальну роль в національному самовизначенні галицьких русинів.

Реалізація ідеї угоди в Галичині кардинально змінила розподіл сил у польсько-українських контактах. Міжнародний чинник втратив свій вплив на розвиток подій, а разом з тим від участі в угодовій акції поступово усунулися її ініціатори в особі міністерства закордонних справ Австро-Угорщини, князя А.Сапіги, київської “Старої громади”. Угода в Галичині набуває рис чисто локальної акції.

Першим серйозним екзаменом для угоди були парламентські вибори, які відбулися в березні 1891р. Під час переговорів з народовців К. Бадені обіцяв їм 8-9 місць у парламенті, але під час передвиборчої компанії руський виборчий комітет вимагав від польського комітету згоди на 10 мандатів (у попередньому парламенті їх було 5) [29,с.163]. В результаті до парламенту було обрана 7 послів, з них чотирьох народовцям нав'язали польські політики.

Поступово народовці почали знаходити в “новій ері” незадовільні моменти. Перші серйозні непорозуміння між двома клубами мали місце в травні, коли Ю. Романчик без згоди “кола” запропонував бюджетній комісії резолюції в справі відкриття в Східній Галичині ще однієї української гімназії. Польські політики були дуже незадоволені з цього приводу, точніше тим, що про їхній український характер вирішуватимуть центральні органи влади в обхід автономних: в цьому вони вбачали зазіхання на галицьку автономію. Проти внеску Ю. Романчика висловили протест, після чого він змушений був від нього відмовитись [29,с.166].

За весь період тривання українсько-польської угоди найсприятливішою для неї була перша половина 1892р. Вся галицька преса заявила тоді в дискусіях на тему фонетичного правопису велике значення якого розуміли всі. Тому взаємні незгоди та підозри між поляками й народовцями відійшли на другий план. З березня-9 квітня відбулася чергова сесія сейму, якою в цілому були задоволені обидві сторони: народовці не йшли на загострення стосунків, натомість сейм без обговорення схвалив рішення про відкриття в Коломиї української гімназії [30,с.201]. В липні 1892р. О.Барвінський мав нагоду, нарешті, довести до відома парламенту факти переслідування українців у Росії. Його коротка промова мала чималий успіх серед присутніх.

Результатом непорозумінь, що траплялися між поляками й народовцями в другій половині 1892р. досить-таки часто, став виступ у сеймі Ю. Романчика. 24 вересня він заявив, що поодинокі випадки прихильності влади до народовців не можна розцінювати як зміну системи, яка так і залишилася дискримінаційною щодо русинів. У його виступі не було поки що закликів до опозиції, але разом з тим він вважав її реальною, а відповідальність поклав на поляків та уряд [30,с.202].

На осінь 1893 р. програма угоди в основному себе вичерпали. У зв'язку з