Щоб згуртувати основні польські політичні угрупування на основі національної ідеї, протистояти українському національному рухові в Галичині з одного боку та стримати німецькі вимоги з іншого, уже в серпні 1902р. серед представників правої польської преси з подання польського діяча Войнаровського виникла ідея скликання загально польського з'їзду політичних сил [26,с.110].

31 травня 1903р., після дев'ятимісячної підготовки, У Львові в залі філармонії розпочав свою роботу “національний з'їзд польських політиків” [21,с.310].

У програму з'їзду було включено 17 рефератів, які розглядалися у трьох секціях. У всіх виступах було відбито ідею захисту польських національних інтересів у всіх розділених землях.

Доповідь одного з ендецьких лідерів, професора економіки С.Гломбінського, під назвою “Польське населення в центральних і східних повітах Галичини” в черговий раз довела, що власне національне життя в краї поляки хочуть будувати за рахунок інших народів, а особливо українців. С.Гломбінський обстоював єдність краю та збереження за ним польського характеру [26,с.111]. В такому ж дусі були й інші виступи.

1 червня 1903р. “національне віче” завершило свою роботу. [24,с.312].

Фактичним підсумком з'їзду було проголошення східної провінції Австрійської імперії “польським П'ємонтом” - центром об'єднання всіх польських земель. Український народовець А. Кос у стаття “Польський з'їзд народовий” вказував, що важливі резолюції з'їзду мали відвертий антиукраїнський характер, і тому це може призвести до загострення конфлікту між українцями і поляками в Галичині.

Як хід у відповідь на рішення польського форуму 15-16 серпня 1903р. відбулася нарада всіх українських депутатів до галицького й буковинського сеймів та австрійського парламенту. Українські народовці згідно із схваленими на нараді рішеннями розпочали компанію серед українських селян і робітників на захист власних національних інтересів. У кінці 1903 р. по Східній Галичині прокотилася хвиля масових народних віч, на яких висловлювалася підтримка українським політикам та висувалися вимоги задовольнити політичні й національні права русинів у краї. Але наприкінці листопада 1903р. прем’єр-міністр Кербер в одному з своїх виступів заявив, що скарги українців на своє становище в Галичині є безпідставним і вони повинні задовольнитися рішеннями, які приймаються більшістю сейму [26,с.113].

Виявом загострення українсько-польських стосунків була також боротьба за український університет у Львові, який, на думку провідних громадських і культурних діячів, мав не лише формувати високоосвічену інтелігенцію, але й стати важливим засобом розвитку національно-політичного руху. Ідею створення окремого українського університету, яка вперше була висунута в липні 1899р. на вічі у Львові підхопили широкі верстви українського суспільства [15,с.104].

З цього часу між українським і польським студентством Львова починається відкрите протистояння. Польські студенти щодо університетського питання розділилися на два табори. Поступові студенти - поляки підтримували українців. Вони часто брали участь у вічах українських студентів.

На знак протесту проти виключення університетською владою організаторів студентських віч і демонстрації з вимогами відкриття українських кафедр в 1901 р. відбулася сесія (вихід) 440 студентів - українців з Львівського університету [21,с.320]. Сесію підтримала українська громадськість створенням “сесійного фонду” для продовження навчання українських студентів в університетах Відня, Праги, Граца.

Більшість польського студентства Львова вороже сприймала прагнення українських студентів мати окремий університет. Ця група була виразником інтересів польського націоналістичного руху. Його прихильників називали “ вшехполяками”.

Безкомпромісність “вшехпольських” студентів, засліплених ідеалом “Великої Польщі”, та рішучість українських студентів досягти поставленої мети часто приводили до кривавих сутичок між ними в стінах львівського університету, в одній з яких 1 липня 1910р. було смертельно поранено українського студента А. Коцка [9,с.57]. Після цієї сутички польсько-українські відносини ще більше загострилися, а міська влада Львова перейшла до прямих закликів польської молоді-шляхом насильств не допустити заснування українського університету. Разом з тим університетська справа стала однією із найважливіших проблем культурного і громадського життя галицьких українців.

Зважаючи на серйозність ситуації австрійський уряд змушений був піти назустріч вимогам українців. 29 листопада 1912р. прем'єр-міністр Штірк вручив президії Українського парламентського союзу проект цісарського указу у справі українського університету у Львові, який мав бути утворений в 1921р. Однак українські посли відкинули його. Лише на початку 1914р. вдалося досягти з польською сеймовою більшістю про відкриття українського університету. Проте реалізацію його заходу перервала війна [15,с. 111].

Характерною особливістю суспільного руху на початку хх ст. в Галичині була боротьба за виборчу реформу. Ліквідація старої куріальної системи, на думку українських провідників, мала забезпечити перевагу українського представництва в австрійському парламенті і галицькому сеймі над польськими уможливити досягнення політичної мети легальним конституційним шляхом.

2 лютого 1906 р. на Високому Замку у Львові відбулося 40-тисячне віче українського населення в підтримку виборчої реформи. Масовий демократичний рух всіх верств і народів Австро-Угорщини примусив прем'єр-міністра М. Бека прийняти 27 січня 1907р. закон про запровадження загального виборчого права при виборах до австрійського парламенту [17,с.11]. Це викликало протидію польського політичного табору, який до цього забезпечував своє панування у краї за допомогою куріальної системи, побудованої на основі майнового цензу.

Перші вибори до австрійського парламенту на основі загального виборчого права, що відбулися у травні 1907р., дали українцям 27 мандатів з Галичини і 5-зБуковини. “Русько-український клуб” у віденському парламенті, який нараховував 30 депутатів, при відкритті