І морок царив, і все що існує, заховано було

в глибинах морока того

(Рігведа)

“Вода - першооснова всього Сущого,

Спочатку це було водами”

(Рігведа)

“Колись то було з початку світу

Тоді не було ні неба, ні землі,

Неба ні землі – нім сине море. “

(Червоноруська пісня)

Це уявлення відбито і в Біблії.

Непрямим пдтвердженням цього міфу можна вважати уявлення слов’ян, засвідчені в казках, про те, що землю тримає Риба-Кит. Уявлення про воду як першооснову Сущого ми знайдемо також і в добре вивченій грецькій міфології.Океан тут є прабатьком богів і тітанів (доречі, це єдине в індоєвропейській міфології уявлення про Океан як про “прабатька”; в інших народів це завжди жіноче божество). В Шумерії Намму (мати) –богиня океану, яка оберігає Небо і Землю, які сама породила. В процесі розвитку міфології богиня-прамати відходить на другий план. У хеттів Аруна стоїть в кінці списку богів, грецький Океан не втручаеться у справи своїх синів та дочок. Спостерігається також цікавий зсув першості у бік інших богів. Тепер римський Нептун уявляється як молодший брат Юпітера і Плутона які володіють Небом та Землею, а Нептуну залишили безлюдне море. Грецький Посейдон (Нептун) має своїм символом тризуб (головний жезл з однією верхівкою належить Зевсу, двозуб – Аїду). Зображення тризуба знаходимо у трипільців і зараз він є державним символом України. Цікаво порівняти з цим міфом схожість долі Київської Русі, привласнення її досягнень Московією, та теорію про українця як молодшого брата росіянина.

Мотив третього брата як жертви, вигнанця або шукача чогось (нареченої, цілющого засобу) червоною ниткою проходить крізь численні індоєвропейські казки. В міфі давніх іранців про тріта герой відкриває напій безсмертя Сому, а шлях його лежить через підземне царство.

Б. Рибаков висунув гіпотезу, що під образом Риби-Кита (Чуда-Юда у россіян) та самим образом гігантського змія глибин прадавні люди уявляли мамонта з великим хоботом, якого заганяли в яму (порівняйте: у індусів світ тримається на спинах у слонів). В Хаосі поняття життя та смерті нерозділені; вони взаємодіють та взаємопереходять. Це відчувається в корні “mor” (“смерть” та “море”). Можливо, одним з найдавніших способів поховання людини було її повернення у рідну стихію, тобто утоплення. Доречі, з кореня “mor” веде початок ім’я римського бога війни Марса, що був пов’язаний зі смертю.

Ідея смерті та відродження, воскресіння та осмислення природи як матері прослідковується у звичаї ховати небіжчиків у скорченому положенні (як ембріон в утробі). Це також пов’язано з ідеею реінкарнації, що знайшло свій розвиток в індуїзмі.

Відлуння цієї стадії розвитку міфології ми знаходимо у давніх слов’ян в образах русалок (в Європі – ундін), водяників та Морени – Мокоші. З цим шаром вірувань пов’язані обряди, які дійшли до наших днів, а саме:

У трипільців три чи чотири жіночі фігури підіймають угору велику чашу. Фігури стилизовані, рук та голів не видно, але підкреслені статеві особливості. На трипільських сосудах часто зображені жіночи груди. Це пов’язано з ідеєю життедайної вологи (молока) та вологи небесної (дощу), і, відповідно, шлюбу Великої Матері з Биком, повелителям хмар та земноводним Змієм – охоронців запасів землі. Свято Купала, яке дійшло до наших днів, уособлює два першопочатку – вогонь та воду (небесний Бик – вогонь – повелитель блискавок).

Образ небесного Бика перейде потім від прабатька до сина (Індри – Перуна – Зевса), якого іще не буде у трипільській культурі.

Усі магічні обряди робилися над сосудом з водою, і в давнину їх зводили до відвертання чи заклику дощу (до речі, слово “чарувати” походить від “чари” з водою).

Ідея родючесті знайшла свої відображення у трипільськіх зображеннях вагітних жінок, на животах яких іноді бачимо відтиск зерна або (та) чотири квадрати з точками в кожному (можливо, симвло поля). Іноді дві змії охороняють живіт матері. На цьому етапі йдеться вже не про Морену, а про майбутніх рожаниць, культ яких певно існував і у трипільців.

Другим етапом розвитку міфології у трипільців за аналогією з іншими індоєвропейцями можна припустити виникнення образа світлого неба та прабатька. У наведеному вище уривку з “Рігведи” “ясне небо та велич світла” усвідомлюється як перше, що виникло з нічого. В Біблії ми читаємо: “Спочатку Бог створив Небо і Землю. Земля була невидима і пуста…, і Дух Божий носився над водою. І сказав Бог: нехай буде світло.” Далі ми бачимо, що Бог робить розмежування води небесної і земної. “І створив Бог твердиню, і відокремив воду, яка була під нею, від води, яка над нею. І назвав Бог твердиню Небом” (Буття I, 1-7).

В гімнах “Рігведи” також визначаються три шари побудови світу:

У трипільців зображення на сосудах збігаються з подібною тричленною побудовою світу:

Цікаво, що підземного світу нема, земля – не середня межа двох світів (підземного та небесного), а просто товща грунту, де изріває колосся.

В індійському міфі читаємо: “Спочатку не було нічого, крім води, води