Політика фашистської Німеччини щодо України під час Другої Світової Війни
В основі політики “третього рейху” в Україні лежала расова теорія про зверхність арійців щодо інших народів, зокрема слов’янських.
“Українець, як представник пасивного народу, перебуває в полоні природи. Він не може управляти взаємовідносинами, взаємовідносини управляють ним”, – зазначалось у секретній директиві фашистського керівництва “Політика і управління людьми на Україні”. Зарахований до расово неповноцінних (untermenschen), український народ був приречений нацистами більшою частиною на винищення, меншою – на слугування німецьким панам.
Гітлер неодноразово заявляв, що Україна має забезпечити достаток великій Німеччині. При цьому необхідно позбавитися місцевого населення, колонізувати територію. Йому вторив шеф гестапо Г. Гім-млер: “Ми хочемо, щоб на Сході жили виключно люди чистої німецької крові.” В січні 1940 р. він підкреслював, що для успіху німецької політики на Сході треба знищити 30 млн. слов’ян. В одному з циркулярів він вимагав, “щоб на цій території щезли такі народності, як українці, гораки і лемки”. Гауляйтер рейхскомісаріату “Україна” Е. Кох напучував підлеглих: “Я чекаю від вас найжорстокішого ставлення до місцевого населення”. Зазіхання на Україну мала не тільки нацистська верхівка Німеччини. Плани експансії були вельми популярними в Бухаресті та Будапешті і заохочувалися Берліном. 11 червня 1941 р. в Мюнхені під час зустрічі з Гітлером, В. Кейте-лем та А. Йодлем румунський диктатор І. Анто-нес-ку заявив про свою готовність надати всі матеріальні та людські ресурси для ведення війни з першого ж дня. За це Гітлер обіцяв І. Антонеску частину українських земель.
Активну участь у загарбницькій війні на боці Німеччини взяли і тодішні правителі Угорщини.
До нападу на СРСР було підготовлено 14 директив щодо репресій та заздалегідь спланованих злочинів. Безпосередньо в ході війни з’явилися сотні документів вищого керівництва рейху та вермахту, які потім ретельно дублювалися в нижчих ланках.
Серед директив, інструкцій, наказів, якими керувалися окупанти, насамперед слід назвати: “Про особливі повноваження військ”, “Про поведінку військ на Сході”, “12 заповідей поведінки німців на Сході та їх поводження з росіянами”, “Про комуністичний повстанський рух в окупованих областях”, “Про особливе поводження з радянськими противниками”.
Сам факт їх розробки був порушенням норм ведення майбутньої війни, наперед визначивши характер німецько-румунсько-угорсько-фашист-сько-го оку-па-ційного режиму в Україні.
Розпочавши 22 червня 1941 р. агресію, німці одразу ж заходилися реально розчленовувати Україну. Своє ставлення до української державності нацисти продемонстрували на початку 1939 р., за кілька місяців до початку другої світової війни. Ігноруючи прагнення закарпатських українців, які проголосили автономну, а згодом – самостійну державу Карпатську Україну, Гітлер таємно віддав цю територію на поталу своїм угорським сателітам. Угорські війська вдерлися сюди в березні 1939 р., жорстоко придушили відважний опір малочисельного війська – Кар-пат-ської Січі і оголосили Закарпаття, де переважало українське населення, частиною Угорщини. Загарбники здійснювали жорстокий терор проти українства. Та ці обставини не насторожили ті сили, які сподівалися на допомогу фашистської Німеччини у відновленні самостійної України.
Про відсутність у нацистів зацікавленості у соборності України свідчило й те, що при укладанні в 1939 р. з СРСР пакту про ненапад (договір Ріббентропа–Молотова) вони не передбачали об’єд-нан-ня з Україною всіх її прадавніх земель. Погодившись на входження в УРСР Західної України, німці й на думці не мали об’єднання з нею Холмщини, Лемківщини, Закарпаття, де українці становили більшість населення. Ці землі були включені до так званого генерал-губернаторства, власне, колонії.
Окуповані землі України поділялись на зону цивільного і зону військового управління. Перша в політико-адміністративному відношенні підпорядковувалась імперському міністерству у справах східних областей, яке офіційно почало діяти 17 липня 1941 р. Друга, за винятком спеціальних питань економічного пограбунку, підлягала Головному командуванню сухопутних військ вермахту (ОКХ) і включала райони Донбасу, Чернігівської, Сумської та Харківської областей.
Від лінії фронту до рейху структура зони військового управління складала: район бойових дій – оперативний тиловий район армій – тиловий район груп армій. При переміщенні фронту назад оперативні тилові райони армій і тилові райони груп частково ліквідовувались, частково зливались з районами бойових дій, а частково відходили до зони цивільного управління
У зоні військового управління межі колишніх районів і сіл (громад) зберігались, вони влаштовували окупантів. Виняток становили місцевості, де для полегшення боротьби проти партизанів і підпільників німці з одного утворювали два райони, кордони яких пролягали по межах місцевих комендатур.
17 липня 1941 р. Гітлер підписав наказ про введення цивільного управління на окупованих “східних територіях”. Згідно з ним у поняття “оку-повані території Сходу” входили всі області, які не належали до створеного генерал-губерна-торства (територія Польщі). Пізніше, 1 серпня 1941 р., чотири західні області УРСР – Львівська, Дрогобицька, Станіславська (ни-ні Івано-Фран-ків-сь-ка) і Тернопільська (без північних районів) площею понад 48 тисяч км-2 під назвою дистрикт “Галичина” з центром у м. Лем-берг (Львів) приєднуються до польського генерал-губернаторства з центром у м. Кра-ків як його п’ятий дистрикт (округ). Цей дистрикт поділявся на окружні староства (“крайз-гаупт-ман--шафти”), які в свою чергу ділились на “бе-цир-ки” та “ландгемайнди” (сільські громади). Існували ще так звані “виділені міста” (“крайз-фрай-штад-ти”). Всього на території дистрикту бу-ло 17 крайз-гаупт-маншафтів та міст, які прирівнювались до них за значенням (крайзфрай-штад--тів). Крайзгауптман-шаф-ти ма-ли від двох до п’яти округів (бецирків).
Для управління окупованими територіями було створено три губернаторства – “Бес-са-ра-бія” (6 повітів МРСР та Ізмаїльська область УРСР, центр – м. Ки-шинів), “Бу-ко-ви-на” (райони Чернівецької області – Чернівецький, Хотинський і Сторожинецький, деякі північні райони МРСР, центр – м. Чер-нівці) і “Транс-ні-стрія” (лівобережні райони МРСР, Одеська, південна частина Вінницької і західні райони Миколаївської області УРСР, з 19 серпня до 17 жовтня 1941 р. центр
