– м. Ти-располь, потім – Одеса) загальною площею майже 100 тисяч км2, з них більше половини – українські землі. Територія всіх трьох губернаторств поділялася на повіти, в складі кожного повіту були волості (“плас-ти”) та сільські громади (“ко-шуки”). За попередньою домовленістю з Гітлером частина окупованих районів України (“Транс-ністрія”) контролювалась румунською адміністрацією.
20 серпня 1941 р. Гітлер підписав розпорядження про рейхскомісаріат “Україна” з центром у м. Рів-не. Київ, як столицю України, що мав притягальну політичну, економічну і духовну силу, очікувало обезлюднення і зруйнування. Замість нього агресори планували побудувати “справжнє місто”.
Рейхскомісаріат охоплював основну частину українських земель і складався з шести генеральних округів (генералбецирків): 1. “Волинь” (центр – м. Рів-не). До нього входили Рівненська, Волинська, Кам’янець-Подільська (нині Хмельницька) області, а також південні райони Брестської і Пінської областей БРСР. 2. “Житомир” (центр –м. Жи-томир) включав Житомирську область, північні райони Вінницької з Він-ницею і південні райони Поліської області БРСР з Мо-зирем. 3. “Київ” (центр – м. Київ). До цього округу увійшли Київська (в тодішніх кордонах) і Полтавська області. 4. “Миколаїв” (центр – м. Ми-колаїв), куди входили Миколаївська (без західних районів) і Кіровоградська області. 5. “Тав-рія” (центр – м. Ме-літополь): лівобережні південні райони Херсонської, Запорізької областей і Крим. 6. “Дніпропетровськ” (центр – м. Дні-пропетровськ): власне Дніпропетровська і частина Запорізької області.
Територія воєнної зони відокремлювалася від рейхскомісаріату також кордоном.
Генералбецирки поділялися на 114 крайзгебітів (округів), які включали в себе 431 район. Виділялися 5 крайзгебітів “міського типу” (серед них – Дніпропетровськ, Запоріжжя), а також 25 невеликих міст окружного підпорядкування. Кор-дони громад і районів були збережені так само, як і в зоні військового управління. Генералбецирки включали кілька областей чи їх частин, крайзгебіти – кілька районів (що не відповідало межам колишніх областей).
Рейхскомісаріат “Україна” фактично почав діяти 1серп-ня 1941 р. Коли фронт і зона бойових дій віддалялися, частину тилу груп армій передавали німецькій цивільній адміністрації. Саме тому рейхскомісаріат, який на час свого створення займав 71 тис. км2, 15 лис-топада того ж року охоплював 235 тис. км2, а 1 січ-ня 1943 р. його площа становила 339275 км2 (із 533,3 тис. км2 території України напередодні війни).
Населенню під загрозою смертної кари заборонялось переходити визначені кордони, встановлені окупантами на українській землі. При цьому навмисно була порушена існуюча раніше територіальна цілісність республіки.
Не здійснились сподівання ОУН на допомогу гітлерівської Німеччини у відновленні української державності. Нацизм нікому не давав свободи, не міг він принести волю й Україні.
Спробі українських патріотів з числа ОУН проголосити 30 червня 1941 р. у Львові Українську державу через кілька днів було рішуче покладено
край. Новостворений уряд на чолі з Я. Стець-ком було розігнано, його членів заарештовано.
На невдачу була приречена і спроба ОУН здобути вплив в окупаційній адміністрації на місцях. Восени 1941 р. в різні регіони України були направлені так звані похідні групи бандерівської ОУН, які мали згуртувати свідомих українців, організувати з них органи управління, контролювати їх. У жовтні 1941 р. члени ОУН під керівництвом А. Мель-ника виступили з ініціативою утворення в Києві Української Національної Ради як зародка майбутнього уряду України. Та все те не відповідало планам гітлерівців. Окупанти заарештували і стратили багатьох членів похідних груп ОУН як прибічників С. Бан-дери, так і прибічників А. Мель-ника.
Таким чином, не визнаючи за Україною та її народом права на існування, загарбники розглядали нашу територію лише як “німецький простір” та ще хіба як сферу інтересів румунів і угорців. Окупанти розітнули Україну на частини, запровадили новий територіальний і адміністративний поділ, керуючись при цьому злочинними планами політичного і духовного поневолення народу, економічного пограбування окупованих земель.
На нараді в ставці 16 липня 1941 р. фюрер заявив: “Тепер перед нами стоїть завдання розрізати територію цього величезного пирога так, як це нам потрібно, щоб спромогтися: по-перше, панувати над нею, по-друге, управляти нею, по-третє, експлуатувати її”.
У складі міністерства окупованих східних областей діяв департамент у справах України і Прибалтики, до якого входив ряд управлінь (головних відділів). При цьому влада зосереджувалась в руках рейхсфюрера СС Г. Гім-млера. 20 серпня 1941 р. рейхскомісаріат “Україна” очолив Е. Кох, активний і жорстокий провідник ідей нацизму, який користувався повною довірою Гітлера. Головна теза Коха: “Немає ніякої України… Землі України мають бути розподілені між солдатами-переможцями”. Цей кат запровадив кривавий режим терору щодо окупованого населення.
Центральний управлінський апарат рейхскомісаріату “Україна” складався з 4_х головних управлінь: Центрального, Політичного, Господарського і Технічного.
Стосовно складу німецьких окупаційних органів показовим є свідчення начальника поліції безпеки і СД генералбецирка “Київ”, висловлені в доповідній у Берлін: “…Відповідні посади в німецьких установах зайняті працівниками з двокласною освітою. І вони часто навіть у розумовому відношенні не тотожні українцям, з якими їм доводиться мати справу”. Численний окупаційний апарат було укомплектовано запеклими расистами-ко-ло-ні-за-то-ра-ми, які наділялись необмеженою владою над населенням.
Структура німецького адміністративного апарату рейхскомісаріату “Україна” відзначалась неабиякою громіздкістю. Спрямована на поневолення населення загарбаних територій, вона передбачала юнацький та жіночий відділи з підвідділами – німецький, фолькс-дойче, єврейський, сільськогосподарських поселень, монополій, господарського вербування, трудових повинностей, примусової праці.
Крім німецького окупаційного апарату, на території рейхскомісаріату “Україна” номінально існували і органи місцевого управління, їхня організація в РКУ, як і у військовій адміністративній зоні, спиралась насамперед на колишній адміністративний поділ, обмежуючись селом, громадою (сільською і міською) і районом.
Завданням окупаційної політики була підпорядкована і система управління в “Галичині”. Німецький журнал “Дас генералгувернемант” (1941, № ) так визначав статус цієї древньоукраїнської землі: “Га-ли-чи-на стала складовою частиною німецького генерал-губернаторства. …Ге--не-рал-губернатор з волі фюрера відновив суверенітет німецького рейху в Галичині”. В цьому ж номері журналу інша стаття мала промовистий заголовок: “Галичина – німецька земля”.
Для введення в дію нових розпоряджень і наказів щодо регламентації