26 листопада 1941 р. на “Галичину” була поширена дія розпорядження від 21 жовтня 1939 р., згідно з яким передбачалась смертна кара для тих, хто “вчиняє насильницьку дію проти Німецької Держави та здійснення в генерал-губер-наторстві суверенної влади”, “закликає або заохочує до непослуху”, “вчиняє насильницьку дію проти німця” тощо.

Судові вироки забезпечували “наглі суди” полкових та батальйонних командирів поліції або представ-ника начальника поліції безпеки та служби безпеки “в особі гауптштурмбанфюрера та двох урядовців даної частини”. Іноді справа передавалась до спеціального суду. До компетенції останнього належали покарання в’язницею навіть за неправильне застосування ні-мець-ких прапорів, символів “націонал-со-ці-а-ліс-тич-но-го руху”. “Ви-нят--ко-вим привілеєм німців” було також “вжи-вання німецького вітання”. Повсюдно було заборонено офіційне використання української мови.

Румунія та Угорщина, як і Німеччина, розтинаючи Україну, проводили політику румунізації та мадяризації.

19 серпня 1941 р. І. Ан-тонеску (узгодивши з німцями) видав декрет про встановлення румунської адміністрації на території між Дністром і Бугом – “Трансністрії”. Своїм повноважним представником у “Трансністрії” він призначив професора Г. Алек-сяну. Румунські чиновники, зазначалось в декреті, отримуватимуть подвійну платню – в леях та в марках. На румунську армію покладалась охорона військових і промислових об’єктів, шосейних і залізнич-них шляхів, мостів, аеропортів, портів, телефонного та телеграфного зв’язку, і головне – вона мала “запо-бігати повстанням, страйкам, саботажу, шпигун-ству…”

На відміну від Бессарабії і Північної Буковини, “Трансністрія” формально до складу румунської держави не входила. У відповідності до “Угоди”, підписаної 30 серпня 1941 р. у Бендерах між представниками німецького і румунського командування, Румунія отримала німецький мандат на здійснення тимчасової “адміністрації” і економічної екс-плу-атації території між Дністром і Бугом. Основним судовим органом був військово-польовий суд, слідчим механізмом – сигуранца, головними методами управління – терор і грабіжництво.

Всі посади цивільної і військової адміністрації в губернаторствах “Бессарабія”, “Буковина” і “Транс-ні-стрія” (крім Одеси) займали румуни. Німці, враховуючи важливість Одеси та її порту, призначили сюди “представників”, які й були головними розпорядниками. Про українців, які становили більшість населення, навіть не згадувалось.

І. Ан-тонеску на засіданні уряду 26 лютого 1942 р. говорив: “Я не схильний випустити з рук те, що придбав. “Трансністрія” стане румунською територією, ми її зробимо румунською і виселимо звідси все чужонаціональне населення”. Підтримуючи у своїх союзників ілюзії про “Велику Румунію”, Гітлер, утім, не збирався ділити з ними найцінніше. 16 липня 1941 р. фюрер своїм наближеним особам заявив: “Зараз відносини з Румунією гарні, але ніхто не знає, як ці відносини складуться в майбутньому. З цим треба рахуватись, і відповідно до цього ми повинні будувати свої кордони. Не слід ставити себе в залежність від третіх держав.”

По всій зоні військової адміністрації аж до лінії фронту створювались сільські, громадські, районні й міські управи (управління). На чолі районів стояли начальники райуправ, громадами керували бургомістри. Оскільки в сільську громаду входило кілька сіл, то в кожному з них призначались старости. У рейхскомісаріаті ця система була збережена.

У руках начальника райуправи (районного управляючого) зосереджувалось загальне керівництво районом. Він відповідав за всі підлеглі йому місцеві заклади, господарство і повинен був забезпечувати “спокій та безпеку”, організовувати “вилучення” продукції для рейху і задовольняти потреби армійських підрозділів.

Керівник району призначався і звільнявся з посади за пропозицією польової комендатури, командуючого оперативним тиловим районом армії чи групи армій, а в рейхскомісаріаті – коменданта місцевої комендатури чи гебітскомісара. Цю посаду займали здебільшого ті, хто вже зарекомендував себе “політично надійним” і активним прибічником окупантів. Спочатку, коли становище на фронтах було сприятливим і не активізувався рух Опору, проблем з формуванням районних управ не існувало. Їх склад був досить різношерстим, хіба що при комплектуванні виконавчого апарату (відділів і управлінь) гітлерівці намагалися підібрати працівників, знайомих з роботою таких закладів.

Кількість відділів у структурі різних міськ- та райуправ була різною. Скажімо, міськуправа м. За-поріжжя мала 13 відділів, а міськуправа Ки-єва – 18. Спрямованість роботи відділів визначалась за їх назвами. Житловий відділ був тісно пов’язаний з поліцією і гестапо. Адміністративний займався контролем виконання розпоряджень голови управи чи бургомістра. Кількісний склад управ був неоднаковий. Наприклад, у міськуправі Нової частини Запоріжжя працювало 733 чоловіки, в Київській – 1138.

Як і керівники районів, бургомістри підлягали перевірці на політичну благонадійність польовою жандармерією, гестапо чи безпосередньо комендатурою і в подальшому перебували під наглядом цих та інших німецьких органів.

Нижчою інстанцією місцевого управління була сільська управа на чолі зі старостою, якого призначав бургомістр. Практична робота сільуправ зводилась до управління територією і забезпечення реквізицій продовольства, одягу для окупантів.

Староста зі своїм помічником, бухгалтером та підпорядкованими управі поліцаями втілювали “в життя” розпорядження німецьких адміністра-тив-них органів, бургомістра і начальника райуправи (реєстрували прибулих, вели облік місцевого населення, стягували податки, забезпечували військові поставки, надавали робочу силу, гужовий транспорт, квартири та ін.). Крім того, вони виконували завдання німецьких каральних Румунія та Угорщина, як і Німеччина, розтинаючи Україну, проводили політику румунізації та мадяризації.

19 серпня 1941 р. І. Ан-тонеску (узгодивши з німцями) видав декрет про встановлення румунської адміністрації на території між Дністром і Бугом – “Трансністрії”. Своїм повноважним представником у “Трансністрії” він призначив професора Г. Алек-сяну. Румунські чиновники, зазначалось в декреті, отримуватимуть подвійну платню – в леях та в марках. На румунську армію покладалась охорона військових і промислових об’єктів, шосейних і залізнич-них шляхів, мостів, аеропортів, портів, телефонного та телеграфного зв’язку, і головне – вона мала “запо-бігати повстанням, страйкам, саботажу, шпигун-ству…”

На відміну від Бессарабії і Північної Буковини, “Трансністрія” формально до складу румунської держави не входила. У відповідності