до “Угоди”, підписаної 30 серпня 1941 р. у Бендерах між представниками німецького і румунського командування, Румунія отримала німецький мандат на здійснення тимчасової “адміністрації” і економічної екс-плу-атації території між Дністром і Бугом. Основним судовим органом був військово-польовий суд, слідчим механізмом – сигуранца, головними методами управління – терор і грабіжництво.
Всі посади цивільної і військової адміністрації в губернаторствах “Бессарабія”, “Буковина” і “Транс-ні-стрія” (крім Одеси) займали румуни. Німці, враховуючи важливість Одеси та її порту, призначили сюди “представників”, які й були головними розпорядниками. Про українців, які становили більшість населення, навіть не згадувалось.
І. Ан-тонеску на засіданні уряду 26 лютого 1942 р. говорив: “Я не схильний випустити з рук те, що придбав. “Трансністрія” стане румунською територією, ми її зробимо румунською і виселимо звідси все чужонаціональне населення”. Підтримуючи у своїх союзників ілюзії про “Велику Румунію”, Гітлер, утім, не збирався ділити з ними найцінніше. 16 липня 1941 р. фюрер своїм наближеним особам заявив: “Зараз відносини з Румунією гарні, але ніхто не знає, як ці відносини складуться в майбутньому. З цим треба рахуватись, і відповідно до цього ми повинні будувати свої кордони. Не слід ставити себе в залежність від третіх держав.”
По всій зоні військової адміністрації аж до лінії фронту створювались сільські, громадські, районні й міські управи (управління). На чолі районів стояли начальники райуправ, громадами керували бургомістри. Оскільки в сільську громаду входило кілька сіл, то в кожному з них призначались старости. У рейхскомісаріаті ця система була збережена.
У руках начальника райуправи (районного управляючого) зосереджувалось загальне керівництво районом. Він відповідав за всі підлеглі йому місцеві заклади, господарство і повинен був забезпечувати “спокій та безпеку”, організовувати “вилучення” продукції для рейху і задовольняти потреби армійських підрозділів.
Керівник району призначався і звільнявся з посади за пропозицією польової комендатури, командуючого оперативним тиловим районом армії чи групи армій, а в рейхскомісаріаті – коменданта місцевої комендатури чи гебітскомісара. Цю посаду займали здебільшого ті, хто вже зарекомендував себе “політично надійним” і активним прибічником окупантів. Спочатку, коли становище на фронтах було сприятливим і не активізувався рух Опору, проблем з формуванням районних управ не існувало. Їх склад був досить різношерстим, хіба що при комплектуванні виконавчого апарату (відділів і управлінь) гітлерівці намагалися підібрати працівників, знайомих з роботою таких закладів.
Кількість відділів у структурі різних міськ- та райуправ була різною. Скажімо, міськуправа м. За-поріжжя мала 13 відділів, а міськуправа Ки-єва – 18. Спрямованість роботи відділів визначалась за їх назвами. Житловий відділ був тісно пов’язаний з поліцією і гестапо. Адміністративний займався контролем виконання розпоряджень голови управи чи бургомістра. Кількісний склад управ був неоднаковий. Наприклад, у міськуправі Нової частини Запоріжжя працювало 733 чоловіки, в Київській – 1138.
Як і керівники районів, бургомістри підлягали перевірці на політичну благонадійність польовою жандармерією, гестапо чи безпосередньо комендатурою і в подальшому перебували під наглядом цих та інших німецьких органів.
Нижчою інстанцією місцевого управління була сільська управа на чолі зі старостою, якого призначав бургомістр. Практична робота сільуправ зводилась до управління територією і забезпечення реквізицій продовольства, одягу для окупантів.
Староста зі своїм помічником, бухгалтером та підпорядкованими управі поліцаями втілювали “в життя” розпорядження німецьких адміністра-тив-них органів, бургомістра і начальника райуправи (реєстрували прибулих, вели облік місцевого населення, стягували податки, забезпечували військові поставки, надавали робочу силу, гужовий транспорт, квартири та ін.). Крім того, вони виконували завдання німецьких каральних органів у розшуку червоноармійців, органів у розшуку червоноармійців,