Політизація історії України на початку 20ст.

На тлі суспільно-політичної та економічної кризи Російської імперії відбувається політизація історичної науки. “Українське питання” набуло значної політичної ваги не лише усередині імперії, але й на міжнародній арені. Традиційна національна політика Росії, щодо якої все більше використовувався епітет “тюрма народів”,вичерпувала себе і заводила імперію у глухий кут. Суспільство вимагало змін. Революція 1905-1907рр. посилила розбіжності між суспільно-політичними течіями, що позначилося і на розвитку вітчизняної історичної науки.

Істориків, що розглядали історію України в цей час можна умовно поділити на декілька напрямів: ліберальний, консервативний, соціал-демократичний та українсько-національний. У свою чергу представники цих напрямків історіографії також не були єдиними. У надрах кожної течії вже можна було розглядіти зародки нових історичних напрямків і шкіл.

Ліберальна течія (від лат. Liberalis-“вільний”) характеризувалася толетарним ставленням до національного питання. Історики ліберали дуже часто висловлювали народницькі погляди, співчутливо ставилися до розвитку української культури, підтримували необхідність скасування національно-культурних обмежень стосовно українців. Разом з тим, вони не уявляли собі існування України поза межами Росії, максимальною допустимою політичною поступкою українцям вони вважали автономію. Для ліберальної історіографії найменш характерна заполітизованість того часу, притаманна більша об’єктивність.

Одним з найбільш відомих представників ліберально-народницького напрямку є Василь Іванович Семевський (1849-1916). Основну увагу він приділяв народному життю, соціально та національно-визвольній боротьбі, зокрема діяльність декабристів, кирило-мефодіївців, селянські рухи.

У цей час активно діяла ціла плеяда істориків-літературознавців, серед яких можна назвати Миколу Ілліча Стороженка (1836-1906), Миколу Івановича Петрова (1840-1921).

Великий внесок у розвиток історичної науки зробив Митрофан Вікторович Довнар-Запольський (1867-1934). Будучи учнем В.Б.Антоновича, він продовжив його традиції в Київському університеті. Довнар-Запольський досліджував період Київської Русі, Великого князівства Литовського, історію козацтва, релігійні питання, суспільні рухи, зібрав і видав три томи матеріалів про декабристів.

Відомим істориком того часу був Микола Прокопович Василенко (1866-1935). Головну увагу у його дослідженнях приділено історії української культури, права, добі Великого князівства Литовського

Історія запорозького козацтва висвітлена у працях видатного українського історика, археолога, етнографа Дмитра Івановича Яворницького (1855-1940).

Засновником харківської школи істориків початку 20ст. став Дмитро Іванович Благій (1857-1932). Почавши з дослідження Київської Русі, згодом головну увагу історик звернув хронологічно на період 16-19ст., територіально –на історію Слобожанщини, Лівобережжя і Півдня.

На відміну від істориків-лібералів представники консервативної течії стояли на засадах російського єдинодержавництва. Вони негативно ставились до українського руху, заперечували існування українців, як окремого народу, мовою науки вважали лише російську, скептично ставились до можливості української у науковій творчості. На їх думку, “малороси”-південно-західна гілка загальноруського народу, яка не має особливої мови, культури, історії і не може розраховувати на державність, а в перспективі повністю зіллється з росіянами у загальну спільноту. Активізацію українського руху вони пов’язували з польською та австро-німецькою пропагандою, а також з діяльністю міжнародного сіонізма. Історики-єдиножержавники підтримували основні засади офіційної ідеології: самодержавство, православ’я, російську культуру, закликали до боротьби з “українським сепаратизмом” і “мазепинством”. Вони дуже часто брали активну участь у російських націоналістичних і шовіністичних організаціях, таких як “Союз руського народа”, “Клуб руських націоналістов”. Значна частина істориків цього напрямку були етнічними українцями-“малоросами”, серед них учні школи В.Б.Антоновича Іван Андрійович Винниченко (1857-1926) та Андрій Володимирович Стороженко (1857-після 1918), відомий філолог-славіст Тимофій Дмитрович Флоринський (1854-1919), Анатолій Іванович Савченко(1874-після 1919).

Проте, незважаючи на чітко виражену антиукраїнську спрямованість, твори істориків-єдиоержавників потребують уважного вивчення як важливе явище вітчизняної історіографії. Дуже часто вони містять докладне висвітлення різноманітних проблем історії України: доба Київської Русі, козацтво, релігійні та культурні питання тощо. Історики-“малороси” часто висвітлювали любов до України, але вважали її проявом регіонального патріотизму, який е повинен витісняти відданість загальноруській вітчизні-Росії.

Природними противниками єдинодержавницької течії були представники української національної історіографії, що підтримували історичний напрям М.С.Грушевського. Вони обстоювали тяглість української історії з часів Київської Русі, наголошували на окремішності українського народу, підкреслювали свої національні культурні традиції, на підставі історичних фактів доводили здатність українців до створення власної державності. На початку 20ст. ця течія переживала своє активне становлення, здобуваючи все більше прихильників серед молоді української інтелігенції. Після того як революція 1905р. змела заборони з українського слова, один за одним починають виходити нариси історії України. Як правило, українські історики поєднували наукову діяльність з громадсько-політичною, беручи участь у виданні української преси, роботі “Просвіта”. Багато українських істориків входили до таких культурно-наукових осередків як Наукове товариство ім. Т.Шевченка у Львові та Українське наукове товариство у Києві. Головою обох товариств був М.С.Грушевський.

У цей час у межах українського руху відбувається формування політичної ідеології українського націоналізму, яка спиралася на ідеї М.І.Міхновського (1873-1924), що знайшло відбиття і в українській історіографії. Характерними її рисами були возвеличення української нації, вороже ставлення до росіян, поляків і євреїв та їхньої культури, заклик до відродження України і створення самостійної соборної Української держави.

Наприкінці 19ст. на грунті ліберально-народницької історіографії зароджується соціал-демократична течія. Її представники головну увагу звертали на економічні проблеми, класову боротьбу. Національне питання розглядалося переважно, як один із чинників боротьби поневолених народів проти самодержавства. Діячі соціал-демократичного напрямку в минулому України досліджували суспільно-політичні рухи 19ст., діяльність революційних організацій, головним чином декабристів, польських революційних гуртків. Щодо майбутнього України у соціал-демократів того часу не було єдності. Погляди розходилися від цілковитого визнання незалежної української держави до абсолютного її заперечення. Більшість українських соціал-демократів стояли на позиціях утворення автономної України,