як першого кроку державотворення. Закономірність створення самостійної соборної України обстоювали члени Союзу визволення України Дмитро Донцов(1883-1973), Володимир Дорошенко(1879-1963). Під час першої світової війни вони схилялися до підтримки австро-німецького блоку. Під час війни СВУ підготував кілька десятків популярних історичних нарисів про Україну різними мовами, де пропагувалася ідея створення незалежної держави. Росія проголошувалася споконвічним ворогом українського народу.
Російська соціал-демократія на перших порах майже повністю ігнорувала українське питання. Однак поступово інтерес до нього зростав. Особливо тут слід відмітити діяльність більшовиків. Лідер більшовиків Володимир Ілліч Ленін(1870-1924) цікавився розвитком українського національного руху і прагнув використати його в інтересах революції.
Галицька історична школа в першій половині 20ст.
Західноукраїнська інтелігенція не знала таких утисків як та, що перебувала під владою Росії. Тому в імперії Габсбургів українські інтелігенти почувалися вільніше. Західноукраїнська історіографія не містила таких недомовок і замовчувань, які були характерні для під російської, і часто виділяється більшою об’єктивністю та неупередженістю. Процес становлення західноукраїнської історіографії значно активізувався з приїздом у Галичину М.С.Грушевського у 1894. На рубежі 19-20ст. з “школи” Грушевського вийшли такі відомі історики як І.П.Крип’якевич, С.Ф.Томашівський. Західноукраїнська історіографія, незважаючи на кордон, була тісно пов’язана з Наддніпрянською. Якщо до 1918р. український рух у Галичині підтримувався віденським урядом як противага полякам, то у 1920рр. подібні наміри мав СРСР, намагаючись створити у межах тогочасної Польщі своєрідну “п’яту колону” з українців. Цим можна пояснити активні загравання із західноукраїнською інтелігенцією в радянському уряді. Співпраця західноукраїнських істориків з радянськими українськими була найактивнішою в період бурхливого розвитку української культури, який пізніше назвуть “розстріляним відродженням”.