В лютому 1918 р. було прийнято Закон про соціалізацію землі, який проголошував перехід землі із приватної власності в загальнонародну. В основу закону було покладено есерівський принцип зрівняльного розподілу землі між селянами, а фактично - переділ землі на користь бідноти.

В травні 1918 р. уряд оголосив про введення продовольчої диктатури, що означало перехід до політики жорстокого тиску на заможне селянство, до насильного вилучення хлібних запасів. На село були послані багатотисячні озброєні продовольчі загони (продзагони) із робітників і солдат, які займались прямою конфіскацією продовольства. В цій діяльності продзагони спирались на комітети селянської бідноти, їм було доручено розподіляти серед бідняків хліб, сільськогосподарське знаряддя, промислові товари, надавати допомогу місцевій владі по вилученню надлишків хліба у куркулів. Але на практиці ком-біди привласнювали собі набагато більше повноважень. Зокрема, вони брали активну участь в переділі землі між селянами. Наприкінці 1918 - на початку 1919 р. комбіди були об'єднані з волосними і сільськими Радами, оскільки уряд побачив у їх діяльності перевищення повноважень і прояв "двовладдя" на селі.

З другої половини 1918 р. почала утверджуватись жорстко централізована соціально-економічна система, яка отримала назву "воєнний комунізм". В цей період держава сконцентрувала в своїх руках майже всі трудові, фінансові і матеріальні ресурси, змушуючи їх працювати на принципах військового підпорядкування; була проведена широка націоналізація промислових підприємств, включаючи і дрібні. Всі оборонні підприємства і залізничний транспорт були переведеш на військовий стан.

Одним із напрямків політики диктатури пролетаріату в період "воєнного комунізму" було встановлення прямого продуктообміну між містом і селом з використанням позаекономічних і військових заходів. Пріоритетним напрямком цієї політики була акумуляція продовольства в державних фондах для забезпечення потреб армії і робітників, що були зайняті на оборонних підприємствах. В січні 1919 р. Раднарком видав декрет про обов'язкові поставки селянами державі надлишків хліба і фуражу. Але дуже часто держава вилучала у селян не тільки надлишки хліба. Під виглядом надлишків вилучались і необхідне для сім'ї продовольство, насіння і фуражне зерно. В 1920 р. поряд із хлібом продрозкладка поширювалась на картоплю, овочі та інші сільськогосподарські культури. За ці поставки передбачалась плата за твердими цінами. Але оскільки паперові гроші обезцінювались дуже швидко, то фактично продрозкладка виражалась в прямій конфіскації продовольства.

Виходячи з ідеї про необхідність швидкої відміни грошей, уряд все більше схилявся до повного обезцінення грошей шляхом їх необмеженої емісії. Асигнацій було надруковано так багато, що вони обезцінились в десятки тисяч разів і майже повністю втратили купівельну здатність. Грошова маса обчислювалась квадрильйонами, вартість пачки сірників або білету в трамваї оцінювались в мільйони радянських карбованців, що означало гіперінфляцію.

Результатом такої політики стало перетворення грошей в "розмальовані папірці". Серед радянських керівників була поширена думка про те, що гіперінфляція корисна для економіки, оскільки вона "поїдає" грошові заощадження колишніх експлуататорів шляхом їх обезцінення і таким чином відбудеться швидке витіснення грошей із обігу.

Як відомо, наприкінці 1917 р. в Російській державі в обігу знаходилось більше 22 млрд. крб. Основна маса цих грошей складалась із царських карбованців. Поряд з тим, в обігу була велика кількість паперових грошей, які випустив Тимчасовий уряд, так звані "керенки". За зовнішнім виглядом це були прості талони, надруковані на одному боці аркуша, не мали ні серійного номеру, ні інших атрибутів казначейського білету. Курс "керенок" був нижчим за курс царських грошей. Радянське керівництво включно до лютого 1919 р. продовжувало друкувати "керенки", не вносячи в їх зовнішній вигляд ні яких змін. Це пояснювалось тим, що населення, і перш за все селянство, не могло прийняти нові гроші через їх низьку купівельну спроможність.

Грошова емісія перших післявоєнних років стала найбільшим джерелом поповнення державного бюджету. В першій половиш 1918 р. Народний банк випускав щомісячно по 2-3 млрд. практично нічим не забезпечених грошей — "керенок". В результаті нестримної грошової емісії ціни досягли небачених масштабів. Якщо рівень цін 1913 року взяти за 1, то в 1918р. він складав 102, в 1920 - 9620, 1922 - 7343000, а в 1923 році -648230000. В результаті цього радянські гроші були повністю обезцінені. В 1921 році купівельна спроможність 50-тисячної купюри прирівнювалась до довоєнної монети в одну копійку. Високу цінність зберіг тільки золотий царський карбованець, але в обігу його не було, бо населення його приховало.

В результаті такої грошової політики була повністю зруйнована фінансова система. В результаті цього закономірним став перехід до натурального обміну. В промисловість впроваджувалася система безгрошових відносин і розрахунків. Главки і місцева влада виписували ордери, за якими підприємства повинні були безоплатно відпускати свою продукцію іншим підприємствам і організаціям. Податки відмінялись, борги один одному анулювались. Забезпечення сировиною, паливом, обладнанням здійснювалось також безкоштовно, централізованим шляхом через Главки. Для здійснення обліку виробництва на підприємствах Раднарком рекомендував перейти до натуральних показників - "тредів" (трудовим одиницям), які виражали певну кількість затраченої праці.

Фактично припинила своє існування кредитно-банківська система. Народний банк був об'єднаний з казначейством і підпорядковувався ВРНГ, а по суті перетворювався в центральну розрахункову касу. На банківських рахунках підприємств фіксувався рух не тільки грошових засобів, але й матеріальних цінностей всередині державного сектора економіки. На місце банківського