В зв'язку з югославським бажанням, в 1945 р. була продовжена розпочата ще в 1944 р. практика направлення на навчання в СРСР великої кількості югославських військовопідлеглих. Вже на початку квітня 1945 р. в трьох військових училищах, чотирьох школах авіамеханіків, на курсах військових спеціалістів навчалося 3126 югославів. При цьому кількість югославських студентів, які навчалися в СРСР, набагато перевищувало число представників інших країн Східної Європи [ 3, с. 5 ].

Окрім перечислених напрямів військової допомоги і співробітництва згідно Постанови ДКО від 10 лютого 1945 р. радянська сторона надавала значну підтримку в перебудові збройних сил Югославії на основі радянського військового досвіду. Вказана постанова передбачала направлення в югославські збройні сили — в штаби, з'єднання, частини і військово - навчальні заклади 111-ти радників та інструкторів. Генеральний штаб Червоної армії повинен був надати допомогу Верховному (Генеральному) штабу югославської армії у розробці штатів для формування штабів, з'єднань і частин [ 10, с. 8 ].

В системі військового навчання в Югославії використовувались радянські навчальні плани, програми, підручники, а також устави, інструкції та інший навчальний матеріал.

Таким чином, мета радянської військової політики у відношенні ФНРЮ у перші післявоєнні роки полягала в підготовці до створення потужного військово-політичного союзу з цією країною і сильною Югославською армією.

Найбільш активно у військово-політичних планах СРСР по відношенню до Балкан в кінці війни і в перші післявоєнні роки розроблялась ідея створення Південнослов'янської федерації. Ця проблема обговорювалась

8.

ще восени 1944 р. болгарською делегацією представників Вітчизняного фронту і Національним комітетом оборони Югославії. Як писав Г. М. Димитров у своєму щоденнику, тоді «договорились о подготовке к заключению союза между Болгарией и Югославией с перспективой создания общей федерации южных славян». В кінці грудня того ж року болгарський проект союзного договору, який розроблявся двома лідерами болгарської компартії Г. М. Димитровим і В. П. Коларовим, був відправлений Сталіну. У даному проекті йшла мова про укладення оборонного союзу. «Жизненные интересы повелевают заключить вечный союз дружбы и сотрудничества» - йшлося в проекті. І зазначалось: «Этот союз станет важным шагом к сплочению всех балканских народов для защиты от всякой агрессии и для обеспечения процветания на Балканах» [ 11, с. 220 ].

Вже з самого початку між двома компартіями — Болгарською комуністичною партією і Комуністичною партією Югославії виникли протиріччя щодо об'єднання. Болгари пропонували створення нової союзної держави на принципах конфедерації, а югославці наполягали на входження Болгарії у склад уже існуючої ФНРЮ на тих же правах, що й інші народи Югославії - македонці, серби, хорвати, словенці, чорногорці.

Під час болгаро-югославських переговорів в Москві у січні 1945 р. Сталін не схвалив планів «поглощения» Болгарії Югославією. Тоді була досягнута домовленість про розроблення проекту договору про союз. Сталін високо оцінив значення цієї домовленості, підкресливши, що таким чином покладено початок союзу слов'янських народів. Взагалі ідея об'єднання слов'ян була тоді популярна у радянському керівництві. Сталін звернув увагу на необхідність відродження слов'янофільства, але на новій основі - об'єднання слов'янських народів як рівних серед рівних для загального захисту в ім'я свого існування і майбутнього [ 11, с. 220-221].

9.

Однак проекти підписання югославсько-болгарського договору про союз на початку 1945 р. стали відомі Заходу, і представники Великобританії і США виступили проти його укладення на Ялтинській конференції у лютому 1945 р. Вони вважали, що Болгарія як країна, яка знаходиться у стані перемир'я не може укласти даний договір. Дискусія на засіданні міністрів іноземних справ великих держав антигітлерівської коаліції у тому ж місяці з приводу югославсько-болгарських відносин показала, що СРСР не допустить прийняття рішення, яке би санкціонувало британське «вето» на укладення договору про союз і взаємодопомогу між Югославією і Болгарією. У результаті англійська делегація зняла проблему югославсько-болгарських відносин з повістки дня Кримської конференції. В 1946 р. радянський уряд запропонув зачекати з укладенням болгаро-югославського договору до підписання мирного договору з Болгарією. Про це відбулась домовленість у Москві на зустрічі радянських керівників з югославською делегацією на чолі з Тіто 7 червня 1946 р. [ 14, с. 88-90 ].

Досить неоднозначною була реакція Москви на характер відносин між Югославією і сусідньою Албанією. Ще під час війни склались відносини між КПЮ і керівництвом албанської компартії. Після війни зв'язки між Москвою і Тираною здійснювались через югославів. Під час радянсько-югославських зустрічей у Москві в травні 1946 р. Сталін не виступав проти цього порядку, як і проти прагнень югославів до включення Албанії у федеративну Югославію. Однак в подальшому виявилось, що зміцнення військово-політичних відносин між балканськими країнами, оминаючи Москву, не влаштовувало Сталіна. Його нервувало, що югославцї прагнули тримати зв'язки СРСР з Албанією в своїх руках. 9 червня 1946 р. ФНРЮ підписала з Народною Республікою Албанією Договір про дружбу і взаємодопомогу.

В липні 1947 р. під час візиту голови уряду Албанії генерального секретаря КПА Е.Ходжи і заступника прем'єра і міністра внутрішніх справ

10.

К.Дзодзе в Москву Сталін висловив незадоволення політикою югославською уряду в даному питанні. Він заявив, що Албанія являється незалежною країною і повинна проявляти самостійність при розвитку відносин з іншими країнами.

Саме зближення трьох балканських країн — Болгарії, Югославії, Албанії, в якому можна було розгледіти пріоритетну роль Югославії, викликало негативну реакцію Москви. Це було викликане тим, що прагнення компартії Югославії відігравати лідируючу роль у відношенні