У важкій зовнішньополітичний ситуації, яка склалась в той час (в Австралії готувалась підривна політика проти Югославії, США затримували золоті запаси Югославії, вивезені туди після початку фашистської агресії у 1941 р.) Югославія і Болгарія вирішили закріпити свої військово-політичні і економічні відносини. Про це йшла мова на переговорах, які відбувалися з 30 липня по 1 серпня 1947 р. в югославському місті Блед.

Г. М. Димитров і Й. Броз Тіто вирішили не оголошувати текст договору. Однак 7 серпня 1947 р. був опублікований офіційний протокол про підсумки переговорів, в якому факт вироблення договору про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу між двома країнами став відомим.

Реакція Заходу на дані домовленості була однозначною - вона розглядалась як загроза миру на Балканах. Американські кореспонденти розцінювали дану угоду, як загрозу Греції і передбачали, що на переговорах обговорювались питання створення автономної македонської держави. В Туреччині Бледська угода розглядалась як «слов'янська експансія». Москва, також, не задоволено віднеслась до дій двох країн. Вже 8 серпня 1947 р. Сталін заявив Димитрову, що вважає помилкою публікацію тексту договору.

11.

12 серпня 1947 р. Й.Тіто і Г. М. Димитрову були вручені ідентичні тексти телеграм від Сталіна. В них говорилось: «Советское правительство считает своим долгом довести до сведения братских республик - Югославии и Болгарии о своем отношении к бессрочному пакту между Югославией и Болгарией. Советское правительство считает, что оба правительства допустили ошибку заключив пакт, к тому же бессрочний, до вступления в силу мирного договора, несмотря на предупреждение Советского правительства. Советское правительство считает, что своей торопливостью оба правительства облегчили дело реакционных англо-американских елементов, дав им лишний повод усилить воєнную интервенцию в греческие и турецкие дела против Югославии и Болгарии» [11, с. 225 ].

Димитров у своєму щоденнику записав, що він зразу на наступний день, точніше 13 серпня, направив у Белград шифровку, в якій говорилось: «Необходимо аннулировать зтот акт, до наступления благоприятного времени после консультаций с СРСР».

Підписаний на Парижській мирній конференції у лютому 1947 р. мирний договір з Болгарією вступив в силу 15 вересня 1947 р.

Укладення взаємних договорів між малими країнами входило восени 1947 р. в загальну зовнішньополітичну концепцію радянського уряду. Дане питання обговорювалось на засіданні Політбюро ЦК ВКП (б), і 14 жовтня на основі протоколу даного засідання була складена директива Політбюро ЦК ВКП (б) Міністерству іноземних справ СРСР про укладення договорів і взаємодопомогу з країнами Східної Європи. В директиві вказувалось про першочерговість підписання даних договорів між малими країнами (Румунія, Болгарія, Угорщина, Югославія, Чехословаччина, Польща), а після цього укласти договори про взаємодопомогу між СРСР і тими з названих країн, з якими у Радянського Союзу ще не має такого роду договору.

12.

З усього цього випливає, що Й. Броз Тіто і Г. М. Димитров в принципі не вийшли за рамки зовнішньополітичного курсу, написаного Москвою. Єдиною помилкою було те, що вони не повідомили Сталіна про свої наміри щодо переговорів у Бледі.

27 листопада 1947 р. в Евксинограді (поблизу Варни) відбулась офіційна церемонія підписаного договору про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу між Югославією і Болгарією. При цьому було взято до уваги зауваження Сталіна відносно того, щоб даний договір не безстрокового характеру - він був підписаний на 20 років [ 13, с. 115-121 ].

Отже, радянсько-югославські відносини 1945 - 1947 рр. характеризувались найтіснішим співробітництвом. 11 квітня 1945 р. був підписаний радянсько — югославський договір про дружбу, взаємодопомогу і післявоєнне співробітництво. «Этот документ означает осуществление вековых стремлений народов Югославии. Для народов Югославии этот день будет самым счастливим днем, либо подписанный договор означает осуществление тех задач, ради которых они много пролили своей крови...» - так висловився з приводу підписання договору Й. Броз Тіто. Зі свого боку Сталіну було вигідно взаємодіяти з великою державою, яка володіла сильною армією. Радянський Союз прагнув тримати в своїх руках зовнішньополітичний курс Югославії. Сталіну було недовподоби, рішення Югославії, які не отримали схвалення з боку радянського уряду. Тобто, на даному етапі радянсько-югославських відносин, можна говорити, що Югославія була маріонеткою в руках потужної держави — Радянського Союзу.

13.

Розділ ІІ. Конфлікт «Сталін — Тіто»

Ще за життя Сталіна і Тіто про них ходили спільні легенди: нібито про таємне знатне походження кожного із них, про співпрацю з спецслужбами та інше. Справді, між двома диктаторами було багато схожості. Над історією конфлікту, точніше над його причинами, між лідерами СРСР і Югославією, які пройшли шлях від гарячої дружби до холодної війни, ламало голову не одне покоління істориків.

Що ж лежало в основі конфлікту — особисті інтереси, політичне чи ідеологічне протиріччя. «Этот конфликт был предметом политических манипуляций начиная с 1948 года, — вважає Л. Гибианський, — он стал первым в последующей череде расколов, сотрясавших социалистический лагерь" [ 13, с. 172-175 ].

Довгий час доступ до документів про приховані причини даного конфлікту і драматичні події, які він породив був повністю закритий в радянських архівах і сильно обмежений в югославських. Тільки після 1991 р. велику частину матеріалів «відкрили».

Протиріччя почали накопичуватись з кінця 1947 р. Через пів року вибухнув конфлікт: Й. Сталін і В. Молотов відправили у Белград два повідомлення з різкими звинуваченнями в адрес керівництва ЦК КПЮ. Суть звинувачень, які