Невдоволення в Москві з приводу самостійних дій уряду Югославії постійно зростало. Вони посилювались під впливом донесень радянських представників, які надходили в Югославії, і які зі свого боку інтерпретували

14.

всі дії югославського керівництва, як наслідок негативного відношення до Радянського Союзу.

Сталін не міг допустити, щоб одна з країн діяла самостійно, поза межами виробленого в Москві курсу. Аналітики у Вашингтоні, які вивчали мету радянського уряду, вважали, що завдання СРСР полягає у встановленні повного контролю у Східній Європі. Американський посол в Югославії К. Кеннан в телеграмі держсекретарю США вказував, що базисні наміри СРСР на Балканах полягають у контролі над Затоками [ 15, с.105 ].

На даному зовнішньополітичному етапі гостро конфігурувала Албанія. Відкритим фактом була економічна зацікавленість СРСР у розвитку відносин з Албанією, що виявилось у направленні в цю країну радянських спеціалістів для розроблення нафтових свердловин. Таким чином, в даному випадку, йшла мова про протиріччя економічного характеру і про суперництво Югославії з СРСР з приводу закріплення своїх позицій в Албанії.

Особливу гостроту радянсько-югославські протиріччя через Албанію набрали після того, як 19 січня 1948 р. Тіто відправив албанському керівнику Е. Ходже пропозицію надати в південній Албанії базу для розміщення югославської дивізії, спираючись на відомості про небезпечне грецьке вторгнення в Албанію при підтримці «англо - американців» [ 18, с. 408-412 ].

Прорахунок полягав в тому, що Тіто прийняв рішення без консультації Москви і не повідомив про свою пропозицію Е. Ходже.

Щоб спричинити тиск на Югославію і Болгарію, Москва запросила керівників обох країн на секретні переговори, які відбулися 10 лютого 1948 р. Тіто відмовився від поїздки в Москву, спираючись на погане самопочуття. На вище сказаних переговорах критикувалась політика Югославії, за непогодження з Москвою. Сталін наполегливо ставив питання про прискорення об'єднання Болгарії та Югославії у федерацію. Існує версія, що

15.

реалізація цього плану дозволила би Москві здійснювати контроль над югославським урядом.

Результатом лютневих переговорів у Москві стало підписання 11 лютого 1948 р. Протоколу до Договору про дружбу, взаємодопомогу і післявоєнне співробітництво між СРСР і Югославією від 11 квітня 1945 р. Дві сторони брали на себе зобов'язання консультуватись одна з одною по відношенню всіх важливих міжнародних питань [ 11, с. 240 ].

Сталін не міг не розуміти всіх труднощів об'єднання всіх балканських країн. Тому його вимоги щодо створення болгаро-югославської федерації могли бути тільки трюком у задуманій ним грі.

У другій половині січня - початок березня 1948 р. у Москві велися переговори між представниками югославських збройних сил і військової промисловості з представниками радянського військового відомства про нове постачання Югославії зброї, бойової техніки, різних військових матеріалів. Мова йшла про радянську допомогу у втіленні програми будівництва військово-морського флоту. Слід сказати, що в 1948 р. в Югославію продовжували надходити зброя і військо-технічне майно, що передбачалося договором від 30 червня 1947 р.

11 лютого 1948 р. відбулася розмова Молотова з Карделем, що стосувалась економічних питань і яка засвідчила, що в Москві розроблялись методи тиску на Югославію. Під час згаданої розмови Кардель повідомив Молотову про бажання Тіто приїхати у Москву, щоб «загладити» непорозуміння, що виникли у зв'язку з Албанією.

На засіданні Політбюро ЦК КПЮ 1 травня 1948 р. у Белграді був зроблений висновок про те, що СРСР не бажає рахуватися з інтересами Югославії. Така постановка питання ставила під сумнів головний принцип формування «соціалістичного табору».

16.

Корінний поворот радянського керівництва до конфронтації з Югославією відбувся після того, як в Москві стало відомо про рішення засідання Політбюро ЦК КПЮ від 19 лютого 1948 р. тоді було вирішено не погоджуватись на федерацію з Болгарією. Серед югославських керівників наростали позиції відстоювання незалежності у справах економічного розвитку і будівництва Югославської армії.

Чи розуміли тоді югославці, чим їм загрожує непідкорення диктату Москви? Очевидно, вони передбачали якісь міри тиску, проте навряд чи розраховували на те, що справа обернеться повним розірванням відносин з СРСР.

У середині березня 1948 р. Радянський Союз вирішив відкликати всіх військових радників та інструкторів з мотивацією, що вони оточені «недружелюбием». Відомо, що 19 травня 1948 р. у відділі внутрішньої політики ЦК ВКП (б) була підготовлена довідка «Об антимарксистських установках руководителей компартии Югославии в вопросах внешней и внутренней политики». У довідці підводилась ідеологічна основа під рішення Кремля про радикальні заходи по відношенню до Югославії. Югославські лідери звинувачувались в ігноруванні марксистко-ленінської теорії, сповідуванні неправильних, недружніх відносиїї до СРСР, у недооцінці труднощів будівництва соціалізму в Югославії, і в тому, що вони допускають елементи авантюризму в оцінці подальших, перспектив і у проведенні зовнішньої політики, претендуючи на керівну роль на Балканах і в придунайських країнах [ 5, с. 175 ].

20 березня 1948 р. Радянський уряд отримав від Тіто листа, в якому він не проявляв ознаки покаяння, а навпаки - відкидав усі звинувачення. Тіто висловлювався, що для такого серйозного кроку, як відкликання радянських спеціалістів, повинні бути серйозніші причини. У листі югославський

17.

правитель закликав уряд СРСР повідомити істинні причини даного кроку. Результатом став лист від 27 березня 1948 р. спрямований в адрес Тіто і ЦК КПЮ від імені ЦК ВКП (б), в якому містились факти