Дисидентський рух в Україні неми-нуче набув національно-демократичного забарвлення. Він заявив про себе ще в середині 50-х - на початку 60-х років, навіть раніше, ніж у Ленінграді, Москві та інших містах Росії.

Як форма національно-визвольного руху, українське дисидентство відзначалося притаманними йому рисами.

По-перше, це була мирна, опозицій-на ненасильницька форма боротьби, боротьби за розум і душу людей. Під-тримуючи ідеали національно-виз-вольної боротьби, дисиденти прагнули досягти мети конституційними мето-дами, шляхом проведення агітаційно-пропагандистських акцій.

По-друге, цей рух уже мав свої чітко визначені організаційні форми (гурт-ки, спілки, об'єднання, комітети).

По-третє, дисидентство було загаль-ноукраїнським явищем і проявлялося в усіх регіонах України: в центрі і на сході (Київ, Харківщина, Донеччина, Луганщина); в західній частині (Львів-щина, Івано-Франківщина, Тернопільщина, Буковина); на півдні (Оде-са, Миколаїв, Херсон).

По-четверте, дисидентство, як полі-тично-національна течія, охоплювало різні соціальні прошарки населення — інтелігенцію ( письменники, журна-лісти, літературознавці, вчителі, юри-сти, спеціалісти різних галузей народ-ного господарства), студентство, робіт-ництво тощо.

У травні 1961 р. у Львівському обла-сному суді відбувся судовий процес над Українською робітничо-селян-ською спілкою (УРСС), організованою у 1959 р. Левком Лук'яненком. УРСС ставила за мету домогтися виходу Ук-раїни зі складу СРСР, це право було

зафіксовано конституційними поло-женнями. Організатор спілки Л.Лук'яненко був засуджений-до страти, зго-дом заміненої 15-річним ув'язненням у таборах та 10-річним засланням. До різних строків були засуджені й інші члени спілки.

Група Л.Лук'яненка була не єдиною самостійницькою організацією Украї-ни. Подібні позиції обстоювали Об'єд-нана партія визволення України, що існувала у 1953-1959 рр., створені у 60-х роках Український національний комітет (УНК), Український національ-ний фронт (УНФ) та інші організації. Судові процеси над інакодумцями від-бувалися у різних регіонах республі-ки. У 1961 р. в Донецьку засуджено групу громадян, яку очолював журна-ліст Григорій Гайовий. У 1962 році в Запоріжжі пройшов суд над групою з шести осіб, до якої входили Володимир Савченко, Володимир Чернишов та інші. Аналогічні політичні процеси відбувалися в Рівному, Тернополі, Чернівцях, Луганську, Києві. На ос-нові судових рішень більшість підсуд-них була репресована. І при цьому ра-дянський уряд без кінця лицемірно заявляв, що в СРСР немає випадків притягнення до судової відповіда-льності з політичних мотивів, що в СРСР немає політичних в'язнів. У числі дисидентів виявилося чимало «шістдесятників».

У 1962 і 1963 рр. М.Хрущов провів широко розрекламовані зустрічі з діячами літератури і мистецтва. На них він роздратовано, сердито, вживаючи навіть нецензурну лайку, засудив як «відступи від соціалістичного реа-лізму», так і «прояви формалізму і аб-стракціонізму».

Слід сказати, що партійний вождь, м'яко кажучи, слабенько орієнтувався у мистецтві. Згодом, вже перебуваючи в опалі, він це визнав. «Я ничего не понимал», — так охарактеризує він не-задовго до смерті своє тодішнє ро-зуміння процесів, що відбувалися у мистецькому житті.

Однією з жертв критиканства М.Хру-щова був талановитий російський скульптор Ернст Нєізвєстний. Але, як відомо, доля часто кепкує над людьми. Трапилось так, що пам'ятник на мо-гилі М.Хрущова на Новодівочому кладовищі в Москві виготовив розкрити-кований ним той-таки Е.Нєізвєстний.

Слідом за московськими «проробками» відбулася ревізія «відхилень» у творчості митців України. Проходила вона під виглядом «задушевних» бе-сід у відповідних спілках у Києві, Льво-ві, Харкові, відвідин майстерень ху-дожників, розмов у державних та партійних кабінетах. Засоби масової інформації критикували за «формаліс-тичні викрутаси» Л.Костенко, М.Вінграновського, І.Драча та інших.

Головними акціями, проведеними українськими дисидентами, стали конференція в Київському універ-ситеті з питань культури мови, що перетворилася в масову антирусифікаторську акцію, виступи інтелігенції біля пам'ятників Т.Шевченкові в Києві та Каневі.

Широку хвилю протестів у середо-вищі прогресивної української інтелігенції викликала пожежа у фонді ук-раїнських рукописів Київської публічної бібліотеки Академії наук УРСР. Характерно, що підпалили бібліотеку під час шевченківських свят 24 травня.

Не всі дисиденти відкидали ідеоло-гічні основи існуючої системи. Більше того, деякі з них звинувачували вла-ду у відході від «справжнього» мар-ксизму. Зрештою, вони самі були про-дуктом системи і в її «покращенні», «вдосконаленні» вбачали сенс свого життя. Дисиденти-«шістдесятники» прагнули «соціалізму з людським об-личчям», як вони говорили. Та, незважаючи на це, всі вони потрапили в поле зору каральних органів режиму.

Залежно від «провини» і «впертості» (стояв чи не стояв «на своєму»; засуд-жував чи не засуджував свою поперед-ню діяльність) визначалася і міра по-карання. Одних було «профілактовано» в КДБ чи кабінетах партійних функціонерів, інших притягли до су-дової відповідальності.

Після усунення від влади М.Хрущо-ва стала швидко проявлятися тенденція до посилення репресій щодо диси-дентів. У серпні—вересні 1965 р. було проведено арешти близько двох десят-ків правозахисників. Серед них були літературний критик Іван Світличний, художник Опанас Заливаха, історик Валентин Мороз, поет-перекладач Святослав Караванський.

Репресіям піддано і одного з лідерів українського дисидентського руху ге-нерала Петра Григоренка. У відповідь на правозахисну діяльність, виступу на підтримку справедливої боротьби кримських татар за повернення на істо-ричну батьківщину його спочатку було запроторено до психіатричної лікарні, а влітку 1964 р. позбавлено генеральсь-кого звання. Коли у квітні 1965 р. його припинили примусово «лікувати» і то-дішній Голова Ради Міністрів СРСР О.Косигін дав вказівку поновити П.Григоренка в генеральському званні, Л.Брежнєв заявив: «Цього генерала я знаю... Рано його відпустили. Жаль». Арешти свідчили про початок рішучо-го наступу системи, кінець «відлиги». Однак реакція на це українських ди-сидентів засвідчила їхнє непохитне ба-жання продовжувати боротьбу.

Своєрідним підсумком діяльності дисидентів часів «відлиги» була пра-ця літературного критика з Києва Іва-на Дзюби «Інтернаціоналізм чи руси-фікація?», перекладена потім на кіль-ка європейських мов. Книга була