У справах вищих шкіл і наукових інституцій при Міністерстві освіти та мистецтва працювала комісія під головуванням В. Вернадського. За поданням комісії 17 серпня 1918 р. Гетьман прийняв рішення про перетворення Київського народного університету в Київський державний університет [2, Т.2, с. 343-347, 370]. 8 жовтня відбулося урочисте його відкриття. Він діяв паралельно з російськомовним імені св. Володимира. Було зараховано 2 тис. студентів. Під університет виділили комплекс будинків артилерійського училища, а також земельну ділянку площею 26 га. 26 жовтня відкрився Український університет й у Кам'янці-Подільському [17, с. 88], куди записалося понад 1000 осіб. Тоді ж «Просвіта» та земство заснували в Полтаві історико-філологічний факультет університету. У Київському та Харківському російськомовних університетах відкрили українознавчі кафедри — української мови, літератури, історії та права. У приватному російськомовному університеті в Катеринославі (заснований улітку 1918 р.) також відкрили дві кафедри з українською мовою викладання. На одну з них (кафедра українознавства) запросили проф. Д. І. Яворницького. В Одеському університеті, Ніжинському історико-філологічному інституті також відкрили кафедри українознавства.

Згодом вийшов закон про право написання та захисту дисертацій, наукових праць українською мовою.

Ще у квітні 1917 р. з ініціативи Українського Наукового Товариства в Києві почалася підготовка до заснування Академії наук. За доби Гетьманату, ставши міністром, М. Василенко негайно взяв цю справу у свої руки і заявив, що створення в Україні Академії наук є національною потребою. Передумови її утворення існували в Україні.

Наприкінці ХіХ ст. українським науковим осередком стало Львівське Товариство ім. Т. Шевченка, яке згодом перейменували в Наукове Товариство (НТШ). Засноване в 1908 р. в Києві Українське Наукове Товариство не встигло повністю розгорнути свою роботу, оскільки Перша світова війна знищила українські установи [17, с. 89]. За Центральної Ради порушувалося питання про створення Академії наук у формі реорганізації Наукового

Товариства. Але реальних кроків щодо створення Академії наук не було зроблено.

З початку червня 1918 р. при Міністерстві освіти та мистецтва сформовано спеціальну комісію під головуванням В. Вернадського з видатних вітчизняних учених, яка розробила структуру Академії та її статут. Концепція Академії наук передбачала, перш за все, вивчення національної культури. Крім того, в УАН повинні бути гідно представлені фундаментальні і прикладні науки як основа для розвитку продуктивних сил України, а також соціально-економічні дисципліни для вдосконалення політико- правової основи держави та раціонального ведення народного господарства. Згідно із законом про академію, вона визнавалася як «найвища державна наукова установа в Україні» та була самоврядною, тобто мала повну автономію щодо вирішення питань внутрішнього життя. Ці законопроекти були затверджені П. Скоропадським [18, с. 1-2].

24 листопада 1918 р. відбулося урочисте відкриття Української академії наук (УАН) [14, Т.9, с. 3335]. За наказом Гетьмана були призначені перші 11 академіків: по історико-філологічному відділу — Д. Багалій, А. Кримський, М. Петров, С. Смаль-Стоцький; по фізико-математичному — В. Вер- надський, М. Кашенко, С. Тимошенко; по відділу соціально-економічних наук — М. Туган-Барановський, С. Левицький, В. Косинський, Ф. Тара- новський. На посаду президента Академії наук Гетьман запрошував М. Гру- шевського, але він відмовився. Першим президентом УАН став В. Вернад- ський — видатний природознавець, мінералог, геохімік, незмінним секретарем — А. Кримський.

Створення найвищої наукової установи Української Академії Наук було найбільшим досягненням у галузі культури. Протягом багатьох років УАН залишалася науковим центром, який зосереджував навколо себе найкращі наукові сили України. Однак було б відступом від історичної правди вважати ці заходи в розвитку національної культури заслугою лише П. Скоропадського. Ініціатором створення УАН став міністр освіти та мистецтва М. Василенко.

Гетьман не шкодував коштів на організацію великих культурних установ. У серпні 1918 р. започатковано Національну бібліотеку України [2, Т.2, с. 365], у якій зберігалися всі пам'ятки духовного життя українського народу, як рукописні, так і друковані. Фонд бібліотеки збільшувався. Наприкінці гетьманської доби в бібліотеці було вже понад 1 млн книг, серед яких багато рідкісних, стародруків тощо. За кількістю та якістю книг Національна бібліотека України могла конкурувати з найкращими бібліотеками Європи [19, 1918, 8 серпн.]. Також засновано Державний Український архів, у якому зосереджувалися документи історії України, перевезені з архівів Москви та Петрограда. Крім того, були засновані: Національна Галерея мистецтв, Український історичний музей, Український Національний театр під керівництвом М. Садовського, «Молодий театр» на чолі з Л. Курбасом,

Український театр драми та опери, Українська державна капела під проводом О. Кошиця й Державний симфонічний оркестр під керівництвом О. Горілого, Академія мистецтв, Кобзарська школа, Інститут східних мов [21, ф. 2581. — Оп. 1. — Спр. 15. — Арк. 18]. За гетьманську добу розгорнулося видавництво підручників, на що уряд асигнував велику суму грошей. Узагалі 1918 р. тривалий час був незрівнянним, недосяжним за кількістю друкованих українських видань і накладів [2, Т.2, с. 370].

В Україні складним було і становище церкви. Незважаючи на дещо байдуже ставлення до неї Центральної Ради, в Українській Православній церкві відбувалися глибокі зрушення. Серед духовенства і парафіян намітилися дві течії: частина населення, духовенства бажала зберегти все по- старому — підлеглість Української церкви Московській, слов'янську мову в Богослужінні; друга частина