За гетьманату зберігався й офіційно утверджувався національний характер нової влади. Це диктувало повернення до звичайної моделі між державою та церквою, однак ставило вимогу проголосити національний характер і самої церкви.

Павло Скоропадський був людиною віруючою й це безпосередньо віддзеркалилося в його принциповій позиції щодо ролі релігії та церкви в Українській Державі. Уже 29 квітня 1918 р. Гетьман підписав «Закон про тимчасовий державний устрій України» [7, с. 195], де був окремий пункт «Про віру». У ньому йшлося: «Передовою в Українській Державі вірою є християнська, православна. Усі не належні до православної віри громадяни Української Держави, а також усі мешканці на території України користуються кожний на своїм місці свобідним відновленням їх віри і богослужіння за її обрядом» [20, с. 4].

П. Скоропадський обстоював ідею незалежної церкви в Україні. Ще 7-20 січня 1918 р. в Києві відбувався Церковний Собор, але наступ військ більшовицької Росії перервав його роботу. Було ухвалено поновити засідання Собору 10 травня 1918 р. Під час захоплення Києва більшовиками вбито митрополита Володимира й Українська церква залишалася без очільника.

При гетьманському уряді було засновано Міністерство віросповідань, першим міністром якого призначено проф. В. Зінківського, прихильника автокефалії Української православної церкви. З 20 червня до 10 липня в Києві проходила робота Церковного Собору Української православної церкви. В. Зінківський оголосив Собору непохитну волю Гетьмана — «установити автокефалію Української православної церкви». Церковний Собор прийняв рішення утворити Українську автокефальну церкву на чолі з митрополитом Василем Липківським [2, Т.2, с. 332-334; 8, с. 98].

Таким чином, важливим зрушенням у духовній сфері стало утворення влітку 1918 р. Української автокефальної православної церкви. Міністерство

віросповідань гетьманського уряду досягло гармонійного співіснування різних релігійних громад в Україні.

Отже, здобутки Української Держави Гетьмана П. Скоропадського в галузі національно-культурного будівництва були досить важливими. Розвивалася нова національна школа, розширювалася мережа навчальних закладів — українські університети, початкові й середні школи, здійснювалася українізація системи освіти та державних установ, збільшився друк книжок на кошти держави, засновувалися бібліотеки, театри, музеї, архіви тощо. Проте ця робота здійснювалася в складних умовах світової війни й революції в Україні, тому не всі заходи гетьманського уряду в культурній сфері реалізовувалися в життя.

Наше нинішнє суспільство все частіше згадує про «сильну руку», яка б приборкала безлад. Як свого часу не лаяли П. Скоропадського: і «німецькою маріонеткою», і «узурпатором». У 1918 р. Україна справді потребувала сильного керівника, але прийшов він запізно і не на тривалий час. Головне, що вдалося йому зробити — зберегти Українську державність й навести в ній лад. Але його можливості обмежувалися реаліями, які залишила українська демократія.

Гетьман у своїй діяльності співпрацював з досвіченими спеціалістами, які сумлінно виконували свої обов'язки. Але він постійно відчував жорстокий кадровий голод. Гетьман не зумів знайти собі надійного соціального підґрунтя. Тодішнє суспільство ще не було готове до «правої» версії українства, тобто права ідея в Україні не набула значного поширення. Та й саме суспільство лише ставало українським. Після гіркого досвіду всіх українських влад гетьманський рух стане впливовим серед свідомих українців. У 1918 р. вони його не зрозуміли й не оцінили.

Яким би не був політичний режим, головне, аби він був ефективним, а ті високі гасла, які кидаються в маси, не перетворилися в профанацію ідеї. У такому разі влада не втратить авторитету, а при згоді суспільства диктатура стане необхідною.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Христюк П. Замітки і матеріали з історії Української революції / П. Христюк. — Відень, 1921. — Т.3; Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле / Д. Дорошенко. — Прага, 1924; Революция на Украине. По мемуарам белых. — М.-Л., 1930; Культурне будівництво в Українській РСР. 1917-1927 . зб. док. і матеріалів. — К., 1972; Скоропадський П. Спогади / П. Скоропадський. — К., 1992 та ін.

2. Дорошенко Д. І. Історія України / Д. І. Дорошенко. — Ужгород, 1932. — Т.1, 2.

3. Робітнича газета. — 1918.

4. Винниченко В. Відродження нації/ В. Винниченко. — К., Відень, 1920. — Ч. 3.

5. Скоропадська О. І мали державу і світ визначав / О. Скоропадська Ц Україна. — 1992. — № 2.

6. Христю П. Замітки і матеріали з історії української революції / П. Хрис- тюк. — Відень, 1921. — Т. 3.

7. Скоропадський П. Спогади / П. Скоропадський. — К, 1992.

8. Революция на Украине по мемуарам белых. — М.-Л., 1930.

9. Кульчицький С. В. Українська держава часів гетьманщини / С. В. Куль- чицький// Україн. історич. журнал. — 1992. — № 7-8.

10. Полякова Ю. Харьковский летописец (Д. И. Багалей) / Ю. Полякова // Харьков: Что? Где? Когда? — 2004. — №7 (июль).

11. Єфремов С. І. Л. Шраг (некролог) / С. Єфремов // Наше минуле. — 1919. — №1-2.

12. Хліборобська Україна: збірник. — Відень, 1920-1921.

13. Мандебура О. Микола Сумцов: життя в Україні повинно іти іншим шляхом / О. Мандебура // День. — 2003. — 18 квіт.

14. Енциклопедія українознавства. — Львів, 2000. — Т. 8, 9.

15. Ромни. — Х., 1968.

16. Верстюк В. Ф. Діячі Української Центральної Ради / В. Ф. Верстюк, Т. С. Осташко. — К., 1998.

17.