нього священні птахи сотворили землю й небесні світила. Один із символів Ісуса Христа. Сигніфікат непорушності, суму, основи світу, Місяця. Експлікує міць та гармонію в душі, які на коротку мить утратив вісниківський герой, котрим постає сам І. Франко: ... І в хвилї розпуки я кинув каменем у прірву і усунув ся на бік... (Ів. Фр., Р.-п.зг.:158). До речі, образ показовий для журналіста, якого називали Великим Каменярем. Франкові «каменярі» в мовній ментальності українців ідентифікуються як борці за щастя народу (апелюємо до однойменної поезії І. Франка).
Золото. «Символ Сонця, світла, святості, стійкості, знатності, багатства; у християнстві – чисте світло, духовний скарб Христа і водночас – ідолопоклоніння, зло» [6, с. 96]. Саме до духовної сфери інформаційно- культурного простору українського читача апелює І. Франко, продукуючи публіцистичний образ золота в такому інтексті:
«А про те можемо сказати сьміло, що Шевченкове слово не стратило своєї чародїйської сили, що його думи не уронили нїчого зі свого панованя над нашими серцями, а його ґенїй не притемнений пізнїйшим розвитком нашої лїтератури, яснїє в повнім блиску, сам для себе і зворотна точка в історії нашого письменства і цїла одна її епоха. Навпаки, чим близше при- дивляємо ся йому, чим чуткійше вслухуємо ся в кожде його слово, тим більше красоти і сили і глубини знаходимо в ньому під прикривкою його незвичайної простоти і натуральности.
Має се до себе кождий правдивий ґенїй так як і щире золото, що час не покриває його ржою, а тілько поволїкає дивною патиною, що додає йому краси й коштовности.
Сорок три роки по смерти, тай ще до того роки повні таких соціяльних, національних та культурних змін, як ті, що дїлять початок р. 1861 від початку р. 1904, се вповнї досить часу, щоб утворити для письменника те, що називаємо історичною перспективою. Скілько то письменників, навіть голосних за житя, за такий протяг часу западають у другу, страшнїйшу могилу – забутя! Та для Шевченка, можна сказати, подекуди ще не зовсім настала історична перспектива. Питаня і справи, порушені ним, закляті в форми віщого слова, ще не перестали ворушити пристрастий та збуджувати іллюзій» (Ів. Фр., Ш.л.:2).
Ми невипадково навели такий розлогий фрагмент вісниківського дискурсу. Адже публіцистичний образ золота іррадіює через увесь його континуум. У препозиції до базового маркера образу його ціннісний компонент співвідноситься з конгруентними властивостями Шевченкового слова. Контрапунктом образу постає «чародійська сила», яка, поряд з іншим, виявляється в тому, що Шевченків «ґенїй не притемнений пізнїйшим розвитком нашої лїтератури, яснїє в повнім блиску», і «тим більше красоти і сили і глубини знаходимо в ньому під прикривкою його незвичайної простоти і натуральности». Подальше розгортання публіцистичного дискурсу відбувається через апеляцію до менталітетно-домінантних горизонтів свідомості реципієнта, в якій золото має незалежну від часу могутність. Шевчен- кове слово, як і витвір «кожного правдивого генія», порівнюється із золотом, «що час не покриває його ржою, а тілько поволїкає дивною патиною, що додає йому краси й коштовности». Завдяки постпозиційній частині відбувається гіперсемантизація складного образу. Як «дивна патина» не тільки не псує золото, а «додає йому краси й коштовности», так і час не лише не може кинути творчість Шевченка «у другу, страшнїйшу могилу – забутя», а й багато в чому ще не створив для Шевченка історичної перспективи. Такі конфігурації образу можливі за наявності єдиного інформаційно-культурного простору між журналістом і читачами «Літературно- наукового вістника».
Принагідно звернімо увагу на вислів «чародійська сила», що кореспондує в публіцистичному дискурсі із символічним значенням. У мовній ментальності українців «віра в могутність чаклуна ґрунтується на вірі в силу природних стихій» [6, с. 217]. Такою силою в розглянутому інтексті наділяється слово, одне з першоначал національної інформаційно-культурної свідомості.
Весна. У мовній ментальності українського народу образові весни належить особливе місце. Наші давні пращури обожнювали й опоетизовували весну, адже з нею після холодної суворої зими, нестатків і голоду з'являлось довгождане тепло, надія на щедрий урожай. Характерно, що з усіх пір року концептуально значеннєвою для мовної ментальності українців головний редактор ЛНВ визнає саме весну. Образ весни став наскрізним у вісниківській статті «Подуви весни в Росії».
Образ весни як спосіб «конкретно-чуттєвого відтворення дійсності» [1, с. 124] не тільки постає естетичним і світоглядним ідеалом І. Франка, а й стимулює герменевтичну активність отримувача його дискурсу. Побачивши лексему «весна» в заголовкові, читач «Літературно-наукового вістника», зазвичай, актуалізує у своїй системі концептуалізації дійсності всі ті концептуальні шпилі, на яких вибудовується образ весни. Ідеться про подовження дня, потепління, появу перелітних птахів, розквіт рослин тощо. Однак уже тут, у заголовкові, інтенсивність вияву цих ознак обмежується семантичною «стриманістю» субстантива «подуви», адже йдеться не про всеосяжність проявів весни в Росії, а лише про її «подуви». Подальша експлікація образу поглиблює це відчуття «неповноцінності» («повіяло весною» (Ів. Фр., П.в.:148)), ускладнене ще й несподіваністю, переданою за допомогою цілого інформаційного комплексу: І ось нараз повіяло весною... Скрізь якась метушня, немов до дверий наглухо замкненого будинка, де жильцї спали мертвецьким сном, застукала тихо якась таємна рука, і всї починають ворушити ся, тут і там у вікнах показують ся заспані, зачудувані, перелякані лиця з нїмими запитанями в
