Дискурс репрезентує ефект несподіваності, неочікуваності цієї весни, непідготовленості до неї. Що й не дивно, адже «під зиму суницї» (Ів. Фр., П.в.:152). Тому, напевно, це «Суворинська» весна, як кепкує дехто з Росіян, що волять – не без підстави – вважати сю весну тілько одним із судорожних відрухів того самого ошалїлого чиновника, якому історична Немезіда прикладає ніж до горла, а не жадним початком якоїсь дїйсної нової ери (Ів. Фр., П.в.:152).

Наведений фрагмент дискурсу знаменується переходом від використання буквального, прямого значення розглянутого слова до його кореспондування в переносному значенні. В образній системі «Весна» відбувається сходження від конкретного смислу до абстрактного. Образ- індикатор замінюється образом-тропом [1, с. 125]. Відсторонене бачення весни очима «ошалілого чиновника» надає можливість публіцистові висловити свої сумніви щодо реальності весни в Росії: Та що властиво стало ся? Як почала ся, чим проявила себе доси ся – дїйсна чи карикатурна весна? А нїчого не стало ся... (Ів. Фр., П.в.:152).

Метафоричне увиразнення образу відбувається через зіставлення його з аналогічними: ...Пригадаємо собі конституційні весни иньших держав, ті ефектовні і шумні «воскресеня непомерших, але похоронених», супроводжені криками многотисячних юрб на вулицях столиць, горячими промовами імпровізованих трибунів народа, сальвами вистрілів, барикадами і високо драматичними сценами в низьких хатках і в королївських покоях (Ів. Фр., П.в.:156).

«Конституційні весни иньших держав» одразу потрапляють у контрадикторні відносини з «отсею росийською весною», визначальними ознаками якої стали «аллєґоричний, замотаний язик», «страшні та траґічні зверхні обставини», що надають можливість дати таку кваліфікацію цій «російській весні»: «якась чудна собі, справдї бореальна, холодна та нерішуча!» (Ів. Фр., П.в.:156). Однак головним виявом («обявою») «росийської весни» І. Франко вважає «оклик, під яким іде той новий весняний рух у Росії»: «Довірє правительства до орґанів суспільної самоуправи» (Ів. Фр., П.в.:157). Диспозиція цього «довіря» украй лапідарна. «Літературно-науковий вістник» репрезентує її таким чином: Воно (правительство – Л.С.) позволяє ґазетам писати дещо вільнїйше, нїж за часів Плєве, та все таки не випускає їх із тих дибок та скрипиць цензурного тиску, які змушують їх ходити підтюпцем та писати високодипльоматичним і юридичним язиком, півслівцями, скрутними формулами та натяками про річи найбільше пекучі для цїлого загалу. Воно позволяє земцям балакати, в тім же дусї, або навіть іще троха сьмілїйше, нїж се було в ері Вітте... Воно вертає помаленьку, капаниною, день за днем по одному декого з тих земських дїячів, що за свої занадто сьмілі промови були вислані попереднїми роками... Воно надало юрєвським буршам при унїверситетї право носити корпораційні шапочки... А по за те – нїчого (Ів. Фр., П.в.:157-158). Анафорична тетрапозиція образу влади створює ефект обманутих сподівань. Влада, на яку покладалися певні «весняні» надії, обмежилася чимось на зразок «юрєвських корпораційних шапочок», про які Франко-журналіст розповідає з іронією, що поглиблюється зауваженням «може й надало би таке саме право всїм лїбералам, як би вони ладно попросили». Це один із тих моментів, коли головний редактор ЛНВ намагається активізувати в мовній ментальності читача притаманний українцям гумор.

Так поступово вісниківський образ весни в Росії втрачає свою природну семантику і набуває невластивих для етноконцепту ознак: «ще дужші морози» (Ів. Фр., П.в.:157); «...глуха тундра, в якій від часу до часу по старому виють голодні зьвірі, по старому «не подлежать удовлетворенію» най- скромнїйші вимоги місцевого духового житя...» (Ів. Фр., П.в.:158); «нїчим не замаскована снїговійниця» (Ів. Фр., П.в.:168).

І навіть у такому трансформованому, спотвореному, вигляді, очевидно, «вся та весна потріває лише до нових віників і... головний чародїй, що кількома легкими рухами рук і язика викликав її, не сьогоднї, то завтра піде в дубину і забере з собою всї ті сподїваня -

І слїдоньки забравши,

Серцю туги завдавши» (Ів. Фр., П.в.:158).

Наведений інтекст показовий щодо актуалізації вісниківським маестро архетипних монолітів фольклору. «Пасивно-етнографічне, формальне використання скарбів народної творчості, – зауважує М. Ф. Нечиталюк, – шкодить художній літературі (і – додамо – публіцистиці – Л. С.). Тому І. Франко обстоював творчий принцип у доборі матеріалу та його застосування тільки з певною службовою ідейно-художньою метою, відповідно до творчих потреб письменника» [66; с. 34-35]. У вісниківському дискурсі фольклорні імплікації «до нових віників», «піти в дубину», «І слїдоньки забравши, Серцю туги завдавши» виконують роль атрактантів, що як конституенти мовної ментальності українців застосовуються І. Франком з метою концентрації уваги реципієнта. Ця концентрація супроводжується негативною конотацією.

Іррадіюючи через увесь вісниківський континуум статті «Подуви весни в Росії» образ «новоявленої» «екстраординарної весни» сформувався в образ-символ. Традиція його побутування в російській дійсності була такою, що ідентифікувала цей образ радше як символ квазі-весни, елементи якої були «смутно та глухо» (Ів. Фр., П.в.:156) привнесені ззовні і як штучні конструкти не змогли виконати ту роль звільнення, розвою, відродження, якої від них очікували. Усе закінчилося «фальшивим алярмом» (Ів. Фр., П.в.:157). Однак, як підкреслював Ф. П. Погребенник, «викриваючи гнилість політично-економічного устрою царської Росії, розвінчуючи проводжувану нею політику соціального й національного поневолення народів, зокрема українського, демаскуючи облудність ліберальної «весни», проголошеної урядом з метою приглушити революційні настрої в країні» [5, с. 184], маестро журналістського пера схвалює «традицію боротьби за гуманні, суспільно-полїтичні ідеали, традицію