доцільним використанням громадських племінних тварин; керувала виробництвом на громадських млинах, крупорушках, олійницях; організовувала роботу прокатних пунктів сільськогосподарського реманенту, всього того, що необхідне в повсякденному господарстві селянина й яке було складно або неможливо виконати одному господарству [18. – Ф. 27. – Оп. 9. – Спр. 14. – Арк. 3-6]. Щоб змусити окремі двори недбайливих господарів дотримувати встановлених у громаді розпорядків, громада мала певні адміністративні важелі впливу на своїх членів. Серед таких важелів можна назвати систему штрафів та громадський бойкот. Авторитет громади спирався не лише на статті Земельного Кодексу і статуту, але й на звичаєве право.
Для виконання своїх функцій громади акумулювали значні кошти. Кошти, здебільшого, надходили з прибутків від здавання в оренду громадських земель, доходів від промислових закладів й внесків членів громади. Пересічний розмір бюджету однієї громади в 1925/26 р. становив 818 крб [16]. З урахуванням цін більшості товарів середини 1920-х рр. це були значні кошти (наприклад ринкова вартість одного робочого коня в 1925 р. становила 120 крб, дійної корови – 80 крб [1, с. 17, 23]).
Першим і найголовнішим зобов'язанням земельної громади було стежити за раціональними і доцільним використанням земельних угідь. Намагаючись знайти вихід з незручностей існуючих форм землекористування, селяни у 20-х рр. ХХ ст. звернули увагу на громадські багатопільні сівозміни. Сільськогосподарські дослідні станції України ще наприкінці ХІХ ст. розробили системи оптимальних сівозмін для кожного регіону. Але, щоб селянські господарства мали змогу дотримувати певних сівозмін, необхідно було добитися під час землеустрою комасації їх земельних смужок у широкі смуги в межах кожного поля сівозміни. А це можна було здійснити лише через уведення багатопільної громадської сівозміни. При цьому земля громади поділялася на кілька полів, залежно від системи сівозміни. На Поліссі та в Лісостепу найдоцільнішою системою була чотирьохпільна, а в Степу – шестипільна. У кожному полі господарству відводили ділянку, яку воно використовувало постійно. Таким чином, кількість смуг у господарстві різко зменшувалася, а далекоземелля ліквідовувалося утворенням виселків і поділом великих громад на менші.
Громадська сівозміна дозволяла докорінно реорганізувати систему рільництва, знищити відстале трипілля і рябопілля, встановити правильне чергування культур, завести однорідні посіви і просапні культури, відкривала великі можливості для спільного застосування складної сільськогосподарської техніки, зокрема й тракторів. Урожайність і валові збори сільськогосподарських культур значно збільшувалися. При цьому на шляхах цієї сівозміни перспективу розвитку мали всі члени громади, а не лише багатоземельні, як при відрубній або хуторській системах. Це було дуже важливо із соціальної точки зору. Разом з тим, на відміну від колективної форми землекористування, при багатопільній громадській сівозміні зберігався селянський двір як самостійний суб'єкт господарювання, тут дуже вдало поєднувалися громадські й особисті інтереси. Саме тому із середини 20-х рр. ХХ ст. перехід до громадської багатопільної сівозміни при землевлашту- ванні селянських земель ставав масовим. У 1928 р. Всеукраїнська нарада завідувачів окрземуправліннями зазначала: «Основною формою організації земельної площі за звітний період є організація громадських сівозмін» [18. – Ф. 27. – Оп. 10. – Спр. 701. – Арк. 110]. На 1 жовтня 1927 р. в Україні вже існувало 10 тис. землевпоряджувальних земгромад, тобто 25 % від їх загальної кількості громад у республіці. З них 2,4 тис. перейшли до громадських сівозмін на площі 2,9 млн га [4, с. 26], а наприкінці 1928 р. громадські сівозміни були поширені на площі 10 млн га, тобто майже на третині селянських земель республіки [4, с. 41]. Догляд за дотриманням громадської сівозміни окремими дворами здійснювала земельна громада.
Необхідно зазначити, що розмах землевпорядження селянських земель в Україні в другій половині 20-х рр. ХХ ст. значно випереджав розвиток інших агрокультурних заходів, що деякою мірою знижувало господарську ефективність громадських сівозмін. Причини недотримання сівозмін різні: відсутність достатньої кількості робочої худоби в бідніших членів громади, нестача насіння сіяних трав, неорганізованість збуту продукції просапних культур тощо. Але вказані причини можна було усунути. Нестача тяглової сили в селянському господарстві повільно, але неухильно усувалася. Розвиток машинно-тракторних товариств при відповідній державній підтримці відкривав перед безкінними господарствами реальну перспективу подолати цю перепону і долучитися до громадської сівозміни. Питання з постачанням селянам насіння кормових трав і вирішення проблем зі збутом продукції просапних культур було тільки питанням часу: науково-дослідні сільськогосподарські станції і радгоспи налагоджували виробництво насіння сіяних трав, а ринкова кон'юнктура була сприятливою для збуту цукрового буряка, соняшника й інших просапних культур. Необхідно було збільшити капіталовкладення в розвиток переробних галузей промисловості, і це питання теж вирішувалося.
Уведення багатопільних громадських сівозмін відкривало перед індивідуальним селянським господарством прогресивний шлях розвитку. Цілком зрозуміло, що при введенні громадської сівозміни різко підвищувалася роль земельної громади на селі. Вона фактично переростала в кооператив вертикального типу. При цьому процес відбувався без тиску зверху на селян, без гучної пропагандистської кампанії, як згодом під час суцільної колективізації.
Організація громадської сівозміни була наймасовішим заходом, який охоплював усі селянські господарства. Але сівозміну необхідно було встановити. Слід було наполегливо і системно закріплювати її відповідною організацією агрокультурних заходів.
Фрейдорфська земельна громада Тарасо-Шевченківського району Одеської округи в 1925 р. провела внутрішньоселищний землеустрій і запровадила шестипільну громадську сівозміну. Це дозволило громаді використовувати в сівозміні чорний пар та
