Парафія була не церковно-адміністративною одиницею, а спільнотою віруючих, які єдналися за християнським духовним покликанням. Піклування про храм сприяло створенню церковних братств, піклування про християнське виховання дітей – будівництву шкіл, прагнення виявити свою віру в справах милосердя – заснуванню шпиталей, де жили жебраки та знедолені. Але вже з XVIII ст. парафія втрачає своє значення релігійної спільноти і стає звичайним церковно-адміністративним округом. З цього часу вибрані парафіянами священики замінюються священиками по архієрейському призначенню. Усі благодійні заклади залежали від волевиявлення священика, а парафіянам залишилося одне право – давати чи не давати гроші.

У суспільній свідомості існувала думка щодо необхідності суспільного та державного благоустрою, інтеграції благодійності окремих осіб, товариств, закладів до мережі суспільного опікування. Так, усвідомлення того, що милість не робить людину багатою, а породжує жебраків, привело до того, що роздавання милості поступається місцем суспільному опікуванню, суб'єктом якого є колективна особа (благодійні товариства), а мотивом – розуміння необхідності соціальної солідарності між членами спільноти, суспільної зацікавленості, турботи держави про добробут тих, хто живе в злиднях, для соціального розвитку всіх. У подальшому опікування було визнано не лише справою громади, а необхідністю регулювання цієї справи державою. Справа благодійності переходить до суспільного опікування під патронатом держави.

Становлення різноманітних напрямів суспільного опікування в чітку систему відбулося за часів правління імператора Петра Великого. Він наголошував на необхідності виокремлення категорій нужденних, умов виникнення потреби в опікуванні та призначення допомоги залежно від цього. Система опікування, створена Петром Великим, була цілісною системою опіки і передбачала створення благодійних закладів на повітовому (місцевому), губернському (регіональному) та загальному (державному) рівнях. З цього часу парафіяльне благодійництво поступилося в ініціативі державному патронуванню, яке здійснювалося за допомогою адміністративних закладів того часу – Приказів. Прикази громадського презирства (створені Катериною II в 1775 р., як певний гібрид державного закладу та громадської організації, не мали штату та фінансування, окрім первинного капіталу, який передбачалося в подальшому поповнювати коштами приватних жертвувань, позик) були органами, що керували благодійними установами і закладами та смиренними будинками [2;5;7].

Маючи гроші, що виділяв уряд на благодійність та частково зібрані з населення на цілі благодійництва, Прикази здійснювали грошові операції, позичаючи гроші громадянам під заставу майна та входили до складу губернських закладів. Основою діяльності Приказів були три принципи: самостійність місцевих благодійних закладів, залучення місцевого населення для керування ними, забезпечення матеріальними коштами. Держава створювала умови для прояву соціальної активності населення, поклавши всю відповідальність за розвиток інфраструктури соціального виховання на Прикази громадського презирства. Так, соціальне виховання, опікування вважалося за тих часів турботою не держави, а місцевих станових товариств (дворянських). Тому до керівництва Приказів, окрім губернатора, входили представники всіх станів населення: дворянства, купецтва, селян, але кожна губернія мала свої особливості в організації керівного складу Приказу. Тобто очевидний розвиток соціальної інфраструктури завдяки активізації приватної благодійної ініціативи та кредитно-фінансової діяльності Приказів, принцип суспільної опіки: на міські, сільські спільноти і парафії було покладено обов'язок догляду за своїми нужденними, а поліції – нагляд за виконанням закону. Але з часом первинні ідеї трансформувалися і вже з другої чверті XIX ст. Прикази зі зміною керівництва в імперії та напряму соціального розвитку втрачають свої позиції серед прогресивної громадськості. Більше того, держава монополізувала керування доброчинною діяльністю через Імператорське людинолюбиве товариство (1816 р.), воно почало самовладно розпоряджатися капіталами Приказів, які більше ніж наполовину були зібрані завдяки зусиллям приватних благодійників. Тобто замість самостійності та свободи дій на меті було поставлено посилення керуванням Приказів з огляду на зміни внутрішньої політики, яка впроваджувала в життя збереження станової структури держави. Уряд відмовлявся визнавати благодійні заклади для селян і визначав їх як лише господарське вдосконалення. Саме це товариство мало стати єдиним взірцем благодійної діяльності, підвалинами якої було обрано два принципи – збереження та зміцнення станової структури суспільства: одвічної належності людини до свого стану, спільноти та забезпечення будь-якого благодійного проекту вічним капіталом, тобто пожертва єдиноразово значної суми грошей, що фактично відокремлювало від благодійницької діяльності інтелігенцію, купецтво та міщан. Благодійна діяльність набула різновиду державної служби.

Щодо Слобідської губернії (яка входила до складу Російської імперії) – якщо протягом XVIII ст. маємо створення окремих благодійних закладів при парафіях (шпиталі, богадільні), то з часом набувають розквіту спочатку окремі благодійні