Д. Мілер, Д. Багалій : «Насправді вважаємо: Приказ використав уже існуючі в Харкові богадільні та проголосив про сприяння в отриманні допомоги, що всі заходи вже здійснені для поліпшення становища в справі опікування» [5, с. 750]. Заходи щодо скорочення чисельності нужденних при підтримці влади починалися з того, що поліції було наказано здійснювати інспектування на вулицях міста з метою виявлення жебраків, тих, хто мав змогу працювати, відправляли до людей, які надавали їм житло та їжу. Усіх інших відправляли до богадільні, не заслуговували на державне опікування люди, котрі мали родичів, їх теж відправляли до родини і зобов'язували утримувати. Усім, хто опікувався в богадільні, було заборонено жебракувати, в повноваження поліції ввірено створити при церквах спеціальні скрині для зібрання пожертв, нагляд за якими здійснював староста богадільні. Священикові доручили ходити по оселях мешканців міста та збирати пожертви, а потім витрачати їх на нужди богадільні (за наглядом міського голови). Незважаючи на ці заходи, вулицями міста все одно пересувалися жебраки, враховуючи це, згодом влада доручила кожній парафії опікуватися своїми особами, яким потрібна допомога. Отже, маємо державний примус щодо виховання соціальної відповідальності за тих, хто співіснує разом. Настали часи, коли благодіяти почали за вказівкою, раніше це робили за покликанням без спонукання влади та поліції. Як результат, при Приказі відкривається міська богодільня для міста та губернії. Парафія всіх не опікує, богадільня розрахована на малу кількість місць, теж не в змозі прийняти всіх нужденних, влада звертається до Думи з пропозицією прийняти справу опікування до свого відома. Дума, поміркувавши разом з поліцією, прийняла рішення відмовитися від опікування по парафіях та вирішила передати справу опікування місту. Як наслідок, виник проект відкриття міської богадільні. Відкриття богадільні в Харкові було першим поштовхом щодо пробудження ініціативи прогресивної громадськості в справі соціального виховання. У подальшому місто переймалося долею нужденних – наймало приміщення та забезпечувало дровами для опалювання його взимку. Наразі, як завжди, допомогла приватна благодійність: губернський секретар зробив пожертву – недобудовану садибу для богадільні, яка, ледве зводячи кінці з кінцями, проіснувала до 1845 р., а потім була передана до Благодійного товариства [3; 5]. Подробиці перипетій у справі опікування за державний кошт дали підстави дійти висновку: коли щось робиться за вказівкою, не усвідомлюючи потреби, покликання, тоді і результат праці потребує ліпшого. Казенна та міська доброчинність не мали перспективи розвитку. У населення, вихованого в дусі християнських настанов, поклик до благодійності був релігійним, а коли благодійність розірвала стосунки з церквою, то до благочинності довелося силувати. Наступним кроком у справі опікування був розвиток від державного патронування до громадської благодійності.

Громадсько-державною благодійністю вважають діяльність закладів, які фінансувалися не лише на кошти членських внесків, приватних пожертв, відсотків з цінних паперів, а й завдяки державним коштам, які надходили від Імператорського людинолюбивого товариства, Відомства закладів імператриці Марії, Попечительства про будинки працелюбності та робітничі будинки, в яких знедолені отримували не лише разову допомогу, але й утримання, виховання, професійні навички та медичне лікування.

Товариство благодіяння, створене за ініціативою Г. Ф. Квітки в 1811 р., утримувало бідних дворянських дівчат в інституті, вихованців у Харківській гімназії, роздавало пансіони та єдиноразову грошову допомогу людям різного статку. Ще це товариство за своїм статутом повинно було «не лише роздавати милостиню, а й надавати нужденним іншу допомогу та намагатися вивести із зубожіння тих, хто сам в змозі нагодувати себе та працювати» [5, с. 904]. Одним з головних завдань було надання не лише соціальної допомоги, а й спроба виховання соціально адаптованої особистості, що має відповідати за своє власне існування та життя в суспільстві. Ще одне досягнення товариства, яке, незважаючи на створення саме за дворянською ініціативою, надавало опіку всім нужденним, без урахування соціального статусу, звання, статі, віку. Діяльність товариства не обмежувалася лише Харківською губернією, товариство намагалося стати не тільки місцевою благодійною організацією, але й усеросійською. На допомогу собі рада товариства обирала кореспондентів дворян не лише Слобідсько-Української губернії, але й в інших губерніях. Так, у товариства були кореспонденти в Чернігівській, Катеринославській, Томській і, навіть, у Тамбовській і Тобольській губерніях. Кореспонденти повинні були знаходити допоміжні кошти для функціонування товариства та нових членів, розшукувати у віддалених куточках Російської імперії дійсно бідних людей (переважно дворянського стану) та допомагати їм коштами, що мали на руках, чи просити товариство пересилати гроші для допомоги, знаходити дітей-сиріт збіднілих дворянських родин та клопотати в товариства про вирішення влаштування їх до навчальних закладів чи надання тимчасової або постійної грошової допомоги. Одним з головних напрямів діяльності товариства було відкриття та підтримання Харківського інституту шляхетних дівчат (1812 р.), поки інститут не перейшов до складу Відомства закладів імператриці Марії (1817 р.).

Слід відзначити, що інститути шляхетних дівчат передбачали опікування та виховання доньок збіднілих дворян чи сиріт дворян, саме тому і навчання в інститутах мало вузьке практичне спрямування: з одного боку, підготовка майбутніх господинь та матерів родини, з іншого – гувернанток для роботи