Отже, в діяльності інституту як закладу соціального виховання виявляється необхідність розширення активних об'єктів соціального виховання (жіноцтва) і визнання соціумом їх прав, зміни суспільного середовища з метою реалізації жінкою в повному обсязі прав на материнство та само- реалізацію в професійній діяльності.

У Харкові почин у справі суспільної опіки був зроблений дворянством, за ним йшло духовенство (підтримку почали здійснювати священики – попечительство про бідних духовного звання (1823 р.)), проте взаємодопомога священиків існувала нетривалий час, оскільки не мала підтримки. Серед духовенства цей різновід діяльності й станового попечительства припинив своє існування.

Саме в тридцяті роки XIX ст. спостерігаємо не тільке зростання кількості благодійних товариств, а й різноманітність цілей та методів соціального виховання. Виникають товариства за національною ознакою. Так, німецька спільнота організувала комітет для надання допомоги бідним німцям губернії (1823 р.), який проіснував до 1884 р. і потім був замінений германським благодійним товариством. До речі, якщо створення благодійних товариств у цілому було переобтяжене значними труднощами, то для неіноземних мешканців губерній воно ставало подвійним тягарем. Якщо за іноземцями чи іновірцями визнавалося право діяти без перешкод серед своїх однодумців, то вітчизняні благодійники повинні були діяти, насамперед, під патронатом Імператорського людинолюбивого товариства, на основі його статуту та принципів. У тридцяті роки XIX ст. харківське населення спіткали епідемія холери (1830 р.) та голод (1833 р.). Саме в ці роки були створені благодійні заклади та проведені благодійні акції вузької специфіки за ініціативою купецтва, що свідчить про підвишення рівня соціальної відповідальності всіх верств населення [5, с. 909]. Таким чином, громадськість усвідомила необхідність суспільної взаємопідтримки.

У 40-х рр. виникли благодійні заклади, вже створені за ініціативою уряду (відкриття харківського благодійного притулку для дітей (1842 р.)). Благодійність знову виникає для виконання наказу «згори». Губернське товариство почало зібрання пожертв на відкриття притулку. Цей притулок у подальшому існував на кошти членів попечительства, директорів, старшин притулку. Централізація дитячих притулків почалася зі створення в Харкові опікунства дитячих притулків Відомства Установ імператриці Марії (1891 р.), що уможливило відкриття закладів по повітах Харківської губернії. Виникають й інші, наприклад, Ольгінські, дитячі притулки працелюбності, знову-таки коштів на утримання бракує. Прогресивна громадськість, приватні благодійникі фінансово підтримують: згідно із заповітом професора Харківського університету Л. Загурського притулку видається на утримання 80.000 руб [8]. Отже, уряд на честь імператриці чи іншої особи царської родини видавав постанови про відкриття благодійних закладів, а її реалізація відбувалася на місцях за власні кошти всіх небайдужих до благодійної справи осіб та громади. Звичайно й уряд виділяв 10 % від царської казни на утримання цих благодійних закладів, тобто просто стимулював соціальну активність місцевої громади.

Таким чином, до середини ХіХ ст. державне патронування на Слобожанщині не виправдовувало покладених на нього зобов'язань: нестача грошей, відсутність зацікавлених людей у справі державного опікування – усе це сприяло усвідомленню необхідності об'єднання всіх суб'єктів благодійництва заради поліпшення суспільного життя. Прикази громадського презирства найчастіше мали справу з двома категоріями знедолених: з дорослими, зокрема з понівеченими та старезними, які за різних умов (за віком, фізичними та душевними вадами) не могли забезпечити себе, тому потребували опіки у вузькому розумінні – їжі та житла (створення в Харкові міських богаділень); з дітьми, для яких однієї опіки було недостатньо, а важливою була соціально-педагогічна робота (діяльність закладів Відомства імператриці Марії), інші ж категорії населення були незадіяними. Лише в другій половини XIX ст. створені підвалини благодійної допомоги іншим категоріям нужденних через соціальне виховання в соціально-виховних закладах. Заклади, що здійснювали соціальне виховання через просвіту та соціальну допомогу: притулки, ясла, дитячі садки, сховища, тощо; професійні та ремісницькі школи; заклади виправного типу; школи, притулки для дітей з фізичними обмеженнями; гуртожитки для учнів; лікарні та шпиталі; матеріальна допомога нужденним. До 1860 р. склалася мережа закладів соціального спрямування: лікувальні (лікарні, будинки для божевільних), опіки (богадільні, інвалідні будинки), навчально-виховні (виховні будинки, сирітські будинки), інститути іменних пансіонерів, місцеві благодійні товариства. Суспільна опіка набувала розвитку завдяки трьом головним принципам – самостійності місцевих благодійних організацій, залучення до управління місцевого населення і забезпечення населення більш-менш достатніми грошовими можливостями. Слід відзначити, що інституції соціального виховання та допомоги населенню в Харківській губернії, які перебували під патронатом держави, не мали чіткої структури та принципів організації. Прикази громадського презирства розвивали свою діяльність в основном на кошти приватних осіб, опіка не охоплювала всіх нужденних, а стосувалася лише тих категорій, необхідність допомоги яким усвідомлювали в громаді. Таким чином, примус в благодійництві не сприяє його розвитку. Для реалій сьогодення важливо усвідомити, на основі вивчення історичного досвіду, що вирішення соціальних проблем, упровадження дієвих способів подолання кризи можливі за умови об'єднання виховного потенціалу закладів соціального виховання (приватні, громадські благодійні заклади ) на рівні держави.

Перспективи подальших досліджень – розвідки щодо вивчення взаємодії закладів соціального виховання на Слобожанщині в XIX-XX ст., що перебували під державним патронатом, та закладів, створених за ініціативою громадськості.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Гогель