с. 849, 856]. В одному зі своїх листів до О. М. Бодянського П. О. Лавров- ський з обуренням писав про те, як деякі його колеги по факультету, зокрема декан О. П. Рославський-Петровський, вирішили провести засідання факультетського наукового товариства. Це засідання, — писав П. О. Лав- ровський, — «лише привід для зборів зовсім з іншими цілями». Читання двох доповідей, зокрема О. П. Рославського-Петровського, тривало лише по 20 хвилин, після чого цілі чотири години професори грали в карти [28, с. 232]. Таке ставлення харківської професури до науки набагато краще, ніж підозри П. О. Лавровського в столичній писі, можуть пояснити нам відому фразу І. В. Ягича: «У Харкові йому, здається, не подобалося» [42, с. 550].
З роками вплив П.О. Лавровського в університеті помітно посилювався. Він став «головним воротієм усіх університетських справ» [3, с. 575]. У раді університету П. О. Лавровський з його войовничим слов'янофільством особливо часто зіштовхувався з професорами юридичного факультету, представники якого, насамперед Д. І. Каченовський, дотримувалися західницьких поглядів. Проте, крім ідеологічних розбіжностей, були, як повідомляє мемуарист О. Воронов, «і особисті причини, тому що П. О. Лав- ровському у своєму прагненні керувати університетом» Д. І. Каченовський і його товариші по факультету часто чинили «сильний опір» [3, с. 575]. Особливо гострим і, безсумнівно, знаковим в історії харківської медієвістики було зіткнення двох професорів у 1864 р. Саме тоді, після захисту своєї магістерської дисертації, харківський медієвіст В. К. Надлер, одружений на родичці П. О. Лавровського, одержав дозвіл посісти місце доцента кафедри загальної історії. Д. І. Каченовський дорікнув П. О. Лавровському в непо- тизмі, але, незважаючи на запеклі суперечки в раді, перешкодити призначенню не зумів [23, с. 125]. Зауважимо, що вибір П. О. Лавровського виявиться вдалим для розвитку всієї харківський медієвістики: В. К. Надлер протягом чверті століття залишатиметься провідним медієвістом університету і створить праці, присвячені західноєвропейському, слов'янському, візантійському й арабському середньовіччю.
Значною різноплановістю, щоправда, в рамках винятково слов'янознавчої тематики, відрізнялися дослідження і самого П. О. Лавровського. Всього за роки служби в Харківському університеті він опублікував десять праць, присвячених середньовічній слов'янській історії, джерелознавству й історіографії. Це був високий показник для малопродуктивного періоду розвитку медієвістики в Україні 1850-1860-х рр.
Блискуча джерелознавча підготовка П. О. Лавровського, набута ним під час роботи над магістерською і докторською дисертаціями, визначила ту скрупульозність, з якою він розглядав і зарубіжні середньовічні пам'ятки.
Першою за часом працею, в якій П. О. Лавровський звернувся до середньовічної історії зарубіжних слов'ян, була стаття «Кілька слів про значення і походження слова кмет» (1853). У ній автор спростував думку зарубіжних дослідників про те, що термін «кмет» як позначення категорії німецьких селян-переселенців у польських землях XIII ст. походить від невлучного слова «геміт» ^етіеґЬ) [10, с. 90]. На основі вивчення середньовічних джерел П. О. Лавровський навів переконливі докази того, що слово «кмет» виникло в усіх слов'янських народів ще до XIII ст. При цьому, відзначав учений, у різних слов'янських народів і в різний час цей термін мав різне значення (народні судді, вільні селяни, залежні селяни тощо). Ці висновки П. О. Лавровського набули повного підтвердження у вітчизняній і зарубіжній історіографії й уже є хрестоматійними. Водночас у цій публікації серед інших пам'яток зарубіжних слов'ян П. О. Лавровський помилково використовував чеські сфальсифіковані джерела — Крале- дворський та Зеленогорський рукописи. У середині XIX в. переважна більшість славістів відмовлялася вважати їх підробками. Відзначимо, однак, що інші використані ним середньовічні джерела не викликають сумнівів щодо їхньої вірогідності. Наприклад, це стосується хорватських пам'яток, насамперед, «Вінодольського закону», в якому часто згадуються кмети [7, V, с. 17, XVII, с. 31, XXXI, с. 47 та ін.].
Некритична позиція П. О. Лавровського в питанні про вірогідність Краледворського і Зеленогорського рукописів певною мірою пояснювалася тісними і міцними особистими зв'язками вітчизняних і чеських учених, високим авторитетом чеської медієвістики і загальною історичною оцінкою ролі Чехії в історії Європи. Вираженням традиційного ставлення представників вітчизняної науки до Чехії стало універсальне висловлення П. О. Лавров- ського: «Чехи є нині передовим слов'янським народом на заході і з рідкісним мистецтвом зближають із собою і ведуть за собою інших слов'ян» [12, с. 3]. У цьому ж дусі висловлювався і видатний російський славіст О. Ф. Гільфердінг [4, с. 347]. Незважаючи на те, що саме В. Ганку незабаром справедливо звинуватять у фальсифікації Краледворського рукопису, П. О. Лавровський високо оцінив його наукове значення в актовій промові «У спогадах про Ганку та Шафарика» (1861). У цій промові обох представників чеської медієвістики автор назвав «знаменитими» і зображував їх жертвами антислов'янської сваволі. При цьому у своєму розборі наукових досягнень В. Ганки П. О. Лавровський (навмисне?!) не назвав жодної з його публікацій. Головною же працею П. Й. Шафарика, «важливою і великою», автор, природно, вважав його «Слов'янські стародавності» [12, с. 10]. До чеського вектора наукових досліджень П. О. Лавровського належить також його нарис, присвячений історії Чехії напередодні й на початку Тридцятирічної війни. «Падінням Чехії» традиційно називали цю подію вітчизняні славісти. Наприклад, А. С. Лебедєв вважав, що після битви біля Білої Гори в Чехії настала «двовікова реакція»
