Хронологічно нарис охоплював час з 1516 по 1620 р. — від смерті чеського короля Владислава до трагічної для чехів битви біля Білої гори. Незважаючи на те, що автор слушно пов'язував причину процвітання Чехії при Максиміліані II і Рудольфі II з їхньою політикою віротерпимості, а також з розквітом науки й освіти в країні, в цілому, підходу П. О. Лавровського до досліджуваної проблеми властива абсолютизація національного фактора. Спірними є твердження вченого про міцну національну єдність чехів, зображених носіями справжньої класової гармонії [13, с. 28]. Результатом цієї класової гармонії в період до початку відкритої католицької реакції П. О. Лавровський вважав швидке зростання матеріального благополуччя чехів, що доходило «навіть до розкоші в найнижчому класі» [13, с. 28]. При цьому автор категорично відмовлявся визнати внесок у цей процес німецько-католицького населення Чехії. Ці слов'янофільські твердження П. О. Лавровського [порівн.: 21, с. 798] мали підтвердити його концепцію про вирішальну роль у долі Чехії боротьби слов'янського і німецького духовних начал. Відзначимо, що автором відверто замовчувався соціальний характер ворожнечі в середовищі чеських протестантів, хоча навряд чи можна вважати перебільшеним описаний П. О. Лавровським фанатизм, з яким Фердинанд II повів боротьбу проти некатолицького населення Чехії.

Вивчення цієї боротьби, зрозуміло, передбачало з'ясування того соціального підґрунтя, що існувало у Фердинанда в чеських землях. Проте, по суті, замовчуючи факт підтримки релігійної політики імператора чеськими католиками, П. О. Лавровський убачав у заходах Фердинанда і до, і після битви біля Білої Гори зазіхання на весь чеський народ: «Не лише релігія мала спричинити жахливу мстивість Фердинанда і його радників, а і політичний устрій чехів» [13, с. 44]. Водночас ще Ф. Шіллер у своєму відомому історичному творі «Тридцятирічна війна» відзначав, що не всі чеські міста підтримали повстання 1618 р., а релігійно переслідували в Чехії не тільки чеських, але й німецьких протестантів [41, с. 71, 89-90]. Таким чином, трактування П. О. Лавровським причин, перебігу і наслідків повстання 1618 р. варто вважати в цілому обмеженими.

П. О. Лавровський залишив певний позитивний слід у розробці джерел із сербської історії середньовічної епохи. У 1860 р. учений видав знайдений ним у бібліотеці Товариства сербської словесності рукопис XVII ст. «Житіє царя Лазаря». Цю прозаїчну повість П. О. Лавровський опублікував мовою оригіналу з цінним науковим коментарем. Хоча вчений і не встановив авторство «Житія», він здійснив порівняльний аналіз пам'ятки з російськими літописами XIV-XVI вв. і розглянув деякі важливі питання (джерела «Житія», місце складання, особливості змісту, помилки, що містяться в ньому тощо). Незважаючи на заголовок, — указував П. О. Лавровський, — «основою Сербської повісті, що наводиться, є народні пісні, які стосуються битви Косовської і оспівують славнозвісного її героя, Мілоша Обілича» [11, с. II]. Крім зовнішньополітичних аспектів (зіткнення сербів з турками), П. О. Лавровський звернув увагу і на соціальні відомості. «Сімейно-родове начало живе ще в повній силі», — вважав він [11, с. III]. Проте цей висновок значною мірою ігнорує факт поширення феодальних відносин у Сербії XIV ст., які призвели до її політичного ослаблення і завоювання турками- османами. Водночас це було одним з перших у Російській імперії спеціальних звернень до історії середньовічної Сербії. Про виняткове значення, якого надавав П. О. Лавровський цій пам'ятці, свідчив і його великий лист до найвідомішого славіста О. М. Бодянського, цілком присвячений знахідці і змісту «Житія царя Лазаря» [28, с. 239-244].

Звернення до агіографічних творів на ширшій основі П. О. Лавровський здійснив у рамках однієї з найпопулярніших тем вітчизняної медієвістики — Кирило-Мефодіани. Саме в цьому напрямі своєї наукової діяльності П. О. Лавровский як історик-медієвіст досяг найзначніших успіхів. Водночас необхідно уточнити твердження відомого українського історіографа С. А. Копилова про те, що «Новий етап у дослідженні кирило-мефодіївської проблематики в Україні започаткувало дослідження професора Харківського університету П. Лавровського (1827-1886)» [8, с. 205]. Насправді П. О. Лавровський лише через рік після харківського вченого І. В. Платонова і студента Київського університету Св. Володимира І. Пігулевського опублікував першу працю з цієї теми. Відзначена згодом престижною Ува- ровською премією, вона мала повну назву «Св. Кирил і Мефодій як православні проповідники й учителі в західних слов'ян, у зв'язку із сучасною ним історією церковних незгод між Сходом і Заходом» (1863).

Серед творів П. О. Лавровского ця праця, безумовно, являє найбільшу цінність для медієвістики. Вона ж і найбільша за обсягом в харківській Ки- рило-Мефодіані. Ключовою проблемою в ній автор вважав ставлення солунських братів до поділу західної і східної Церков. Значною була й джерельна база праці: оскільки «західні» і «східні» автори часто ігнорували твори один одного [14, т. 5, с. 84], П. О. Лавровський використовував, поряд зі слов'янськими (Панонскі Житія, праця Іоанна Екзарха, сказання про письмена Чорноризця Хоробра) латинські джерела, зокрема листи Римських пап і твори Настасія Бібліотекаря. З усіх грецьких джерел автор використав лише один — Житіє св. Климента Римського.

Новий підхід до проблематики зовсім не виключав багатьох загальних оцінок П. О. Лавровського й І. В. Платонова. В