обох працях достатньо уваги приділено як міжконфесійним, так і міждержавним відносинам у Європі [порівн.: 37]. Як і колега, П. О. Лавровський вважав, що церковний розкол IX ст. не був остаточним, а понтифік Іоанн VIII, наприклад, знайшов, за словами автора, багато «невдаваного бажання справжнього миру в церкві всесвітньої» [14, т. 5, с. 121, 340]. У зв'язку з цим П. О. Лавровський вважав зовсім необґрунтованими домагання інших римських першосвящеників на верховну владу в християнському світі. Ці домагання стосовно «недоторканного права церкви східної» учений трактував як «невгамовні і злочинні» [14, т. 5, с. 251]. П. О. Лавровський гостро критикував твердження деяких західних авторів, які вважали, що подорож Кирила і Мефодія в Моравію була зумовлена їхнім бажанням видалитися від «розкольницького Сходу», як винуватця «церковної розбіжності» [14, т. 5, с. 342, 356].
Особливе місце в монографії вченого відводилося питанню про відносини солунських братів з Римським престолом. Вірний своїй слов'янофільській концепції про вирішальну роль у долях західного слов'янства боротьби слов'янського і німецького начал, П. О. Лавровський доводив, що Моравія, крім невдоволення політичним пануванням німців, виявляла невдоволення «ієрархією латино-німецькою» [14, т. 5, с. 484]. Протидія ж «латино-німецької ієрархії» виявилася, насамперед, у скаргах і доносах Папі на діяльність Кирила і Мефодія. «У цьому тільки полягають і єдина причина, і спонукання перших зносин Св. братів з Римом», — підкреслював учений [14, т. 5, с. 487]. На його думку, навіть під час своєї поїздки до Риму солунські брати залишалися «ревними охоронцями чистоти східного православ'я» [14, т. 6, с. 64]. Ця неодноразово повторювана думка проходить червоною ниткою через монографію П. О. Лавровського. Проте їй частково суперечать кількаразові авторські твердження про відсутність реального церковного розколу в IX ст. [14, т. 5, с. 121; т. 6, с. 268]. Загалом же у своїй творчості П. О. Лавровський дуже критично ставився до західного католицького світу. У газетній статті «Характер католицького свята в пам'ять Св. Кирила і Мефодія» (1863) він прямо писав про «непривітний до православ'я світ католицький», який навіть у святкуванні ювілею знайшов своє відступництво «від духовності», «перекручення істини» [15, № 135, с. 1].
Деякі питання, порушені П. О. Лавровським ще в монографії, він досліджував і в інших публікаціях. При цьому будь-який дослідник його творчості зобов'язаний визнати, що тематично ці публікації багато в чому ідентичні публікаціям І. В. Платонова. Так, як і І. В. Платонов, П. О. Лавровський активно брав участь у дискусії про приписувані Кирилові латинські апологи і в спеціальній статті з цього приводу дійшов тих же висновків, що і його харківський колега. П.О. Лавровський критикував думку О. І. Соболевського, який доводив авторство Кирила над «Speculum sapientiae». «Рукописи латинські, — указував він, — прямо і виразно говорять про автора «Speculum sapientiae», називаючи його Кирилом, єпископом Гвідонським, який мешкав у XIII ст. і відомий, як коронований латинський поет» [17, с. 307]. Таким чином, на відміну від І. В. Платонова, П. О. Лавровський не став залишати відкритим питання про реального автора даних апологів.
Інше дискусійне питання, розглянуте ще в монографії [14, т. 5, с. 389], а потім, частково, у рецензії на працю Л. Лежера [19, с. 213], стало згодом предметом окремої статті П. О. Лавровського «Чи був св. Кирило Солун- ський єпископом?» (1885). На основі аналізу цілого комплексу найбільш ранніх письмових, а також археологічних джерел Кирило-Мефодіани вчений знову намагався довести необґрунтованість спроб західних і деяких вітчизняних авторів представити Кирила єпископом і навіть архієпископом. У цих ранніх джерелах, — указував П. О. Лавровський, — про єпископство «немає і найменшого натяку, і не тільки в XI-XII ст., але навіть і в XIII, почасти й у XIV» [20, с. 168]. Перше згадування про архієпископство Кирила вчений датував лише XIV ст. (Сербський пролог Житія Мефодія) [20, с. 169]». Водночас, як відомо, в Панонському Житії йдеться про те, що Папа «посвятив братів» після їхнього приходу в Рим [6, с. 91].
П. О. Лавровський залишався в штаті Харківського університету до 1869 р., після чого обіймав високу посаду ректора Варшавського університету (1869-1872). Надалі він стане попечителем Оренбурзького (1875-1880) і Одеського (1880-1885) навчальних округів, навіть членом Ради Міністра народної освіти.
Джерела цих досягнень, зрозуміло, варто шукати в майже двадцятилітній плідній науково-педагогічній діяльності П. О. Лавровського в Харківському університеті. За цей час (1851-1869) він підготував десять публікацій, повністю чи частково присвячених середньовічній історії й історіографії зарубіжних слов'ян. Незважаючи на деякі помилкові твердження, зумовлені не стільки особистою професійною підготовкою і войовничими слов'янофільськими поглядами, скільки загальним рівнем науки того часу (наприклад, некритичним ставленням переважної більшості науковців до сфальсифікованих Краледворського та Зеленогорського рукописів), П. О. Лавровський назавжди залишиться одним із найяскравіших науковців і викладачів дореволюційного Харківського університету. Його наукові інтереси як медієвіста пов'язані головним чином з вивченням кири- ло-мефодіївської проблеми й історії Чехії на початку XVII ст. Поряд із загальною історією Моравської місії солунських братів П. О. Лавровський підготував деякі джерелознавчі публікації з цієї теми, зокрема підтвердив необґрунтованість західної традиції приписувати Кирилові авторство над латинськими апологами. Певне значення для науки мали окремі звернення