Під час революції було пролито багато крові і скоєно чимало різних злочинів. Незважаючи на те, що точних статистичних даних немає, результати аналізу джерел засвідчують, що уряд за роки революції знищив значно більше людських життів, ніж революціонери. За вироками судів, зокрема й військово-польових, за 1905-1907 рр. було страчено понад 10 тис. осіб, а під час вуличних зіткнень із військами та поліцією тільки в 1905 р. загинуло майже 15 тис. осіб (і це без урахування жертв чорносотенних погромів) [15, с. 380].
Відгуком на злобу дня стала стаття, опублікована в другому номері газети «Мир» під назвою «Нова ера і смертна кара» [14]. Автор статті відзначив надзвичайну суперечливість існуючої політичної системи, невідповідність між вимогами суспільства і реакцією режиму на ці вимоги. Суспільство, в якого «підвищився рівень громадської правової свідомості», чекало від влади конституції, народного представництва і свобод. На це влада відповідала надзвичайними і військово-польовими судами, які зазвичай виносили один вердикт – страта. На думку автора, для досягнення громадського спокою влада удається до «застарілої сліпої зброї». Застаріла тому, що саме життя й уся прогресивна громадсько-політична думка вже давно обґрунтували необхідність скасування смертної кари. Сліпа – тому що при винесенні вироку суд керується не стільки бажанням розібратися в справі і прийняти справедливе рішення, скільки необхідністю виконати волю влади. Автор, розглядаючи соціальні елементи, стосовно яких, насамперед, застосовується смертна кара, відзначає таку тенденцію. У сучасній Росії до такого різновиду покарання засуджують не лише кримінальних чи воєнних злочинців (що має юридичне підґрунтя), а переважно політичних злочинців – «людей, яких на формально злочинний шлях веде ідея, людей, яких в одну епоху страчують, в наступну ж роблять героями і борцями за свободу» [14].
Тема необхідності скасування смертної кари набула розвитку і в газеті «Волна». Цього разу авторами статті були представники духовного сану. Стаття називалася «Голос священика про смертну кару й про вбивство як наслідок політичної боротьби (Лист до редакції)» і була підписана священиками Володимиром Шаповаловим, Іоаном Філевським, протоієреєм М. Григоровичем, священиками М. Вознесенським, В. Купленським [4]. Представники духовенства розглядали проблему смертної кари з позицій християнської моралі та гуманізму. Емоційна насиченість статті викликала в читачів інтерес до порушеної проблеми. Автор (умовно використовуємо форму однини) пропонував поставити себе на місце засудженого до страти, відчути його переживання, душевні страждання. Звернення до літературного таланту Ф. М. Достоєвського, – цитата із його твору «Ідіот», – підкреслювало антигуманність свідомого вбивання людини. Якщо ж суспільство мовчить, не кричить і не виявляє протесту проти смертної кари, то, на думку автора статті, воно перетворюється на ката і несе моральну відповідальність за скоювані вбивства. Крім того, страта не є ефективним способом запобігання злочинам. «Привид смертної кари не злякає ні переконаного революціонера, чи анархіста, що заглибився усім єством у справу, ні переконаного чорносотенника, який уявив себе Сусаніним, ні кримінального злодія» [4]. На відміну від автора статті «Нова ера і смертна кара», який змальовував борців визвольного руху як героїв, представники духовенства категорично осуджують убивство взагалі, незалежно від мети і мотивів того, хто його скоїв. «Убивства, як засіб політичної боротьби, нічим не відрізняються від смертної кари. Такі вбивства завжди особливо жорстокі й несправедливі» [4]. Кожне знищене людське життя, чи то буде «переконаний революціонер» чи «солдат убитий на своєму посту, ... коли страшний «кривавий сміх» з кривавих полів Маньчжурії розійшовся по російській землі», викликає в автора статті жаль і гарячий протест.
Стаття «Голос священика. » викликала чимало відгуків, на сторінках наступних видань розгорнулося обговорення цієї теми [2]. Так, уже в наступному п'ятому номері газети «Волна» священик М. Вознесенський і протоієрей М. Григорович вважали за необхідне внести деякі корективи і чіткіше висловити свою думку з приводу опублікованого, зокрема і за їхнім підписом, матеріалу. Вони не зовсім погоджувалися з формулюванням фрази про мотиви, що ведуть до «вбивства переконаного революціонера і солдата» [3]. Перший (революціонер) керується ідеєю, метою вдосконалення суспільного ладу і вільним самостійним вибором, а другий (солдат) – обов'язком, покладеним на нього державою. Справді, відмінність спонукальних мотивів відзначена цілком справедливо. Та уважніше прочитання статті «Голос священика.» дозволяє дійти висновку про вдавану суперечливість. Автор виступає проти терору революціонерів і водночас у дещо завуальованій формі осуджує уряд, який приніс невиправдані солдатські жертви в російсько-японській війні. Таким чином, мисляче, прогресивне харківське духовенство на сторінках ліберальних видань