Газета харківських кадетів продовжувала публікувати листи на цю тему, що надходили до редакції від духовних осіб. Ліберальне видання друкувало їх на своїх сторінках, вважаючи, напевно, що саме священнослужителям належить пальма першості в морально-етичних питаннях і їх голос є найзначиміший і авторитетний у цій сфері. Так, на підтримку статті «Голос священика» виступили священики Павло Лобковський і Володимир Купленський [10]. Проте харківське духовенство, обговорюючи питання смертної кари, не зупинилося тільки на етичному аспекті питання, а й порушило проблему відносин церкви та держави.

Так, у 21 номері газети «Волна» від 21 січня 1906 р. опубліковано велику статтю харківського архімандрита Фатєєва під назвою «Харківське духовенство і смертна кара» [18]. Архімандрит писав, що з Петровської епохи церква підпорядковувалася державі і, по суті, перетворилася на пересічне бюрократичне відомство, яким керує світська особа. Та й самих священнослужителів влада сприймає як своєрідних чиновників у рясах, на яких у разі небажання підтримувати авторитет держави можна накласти дисциплінарні стягнення. Тісні обійми держави виявилися згубними для церкви, яка повинна бути не лише лояльною, але навіть більше того, «прислужувати» владі з тих питань, з яких має протилежну позицію, наприклад, питання про смертну кару.

Позиція кадетського видання щодо питання революційного насилля і смертної кари також відбивалася в серії статей, які стосувалися «справи лейтенанта П. П. Шмідта» [11]. Судове розслідування щодо керівників та учасників найбільшого військового повстання, що відбулося в листопаді 1905 р. в Севастополі на крейсері «Очаків», мало широкий резонанс. У газеті «Мир» від 2 грудня 1905 р. опубліковано лист Л. Літугіна про порушення громадянських прав керівника повстання лейтенанта П. П. Шмідта, який перебував під слідством. Матеріал для публікації надала сестра лейтенанта пані Ізбаш, котра вболівала за долю брата і хотіла через засоби масової інформації привернути увагу громадськості до цієї справи. У десятому номері газети «Мир» від 8 грудня 1905 р. опубліковано звернення лейтенанта П. Шмідта до учнів старших класів севастопольських середніх навчальних закладів [9]. Опікуючись молоддю, переймаючись її потребами й захищаючи її інтереси перед міською думою в дореволюційний час, він не забув про своїх вихованців і в час великих змін. Розуміючи, що молодь не спостерігатиме байдуже за бурхливими революційними подіями, лейтенант намагався пояснити молодим людям мету «великої роботи звільнення всього народу», спрямувати їх, дати рекомендації щодо подальших дій. Також у зверненні лейтенант, по суті, виявляв своє розуміння революції, її завдань і прийнятних методів боротьби. «Пам'ятайте, – писав П. Шмідт, – ми боремося проти свавілля і прагнемо ладу й законності» [9]. Категорично висловлюючись проти насилля, застерігаючи молодь від «безладного буйства», найрадикальнішим і наймогутнішим засобом боротьби він вважав добре організований страйк. Проте, висловлюючись особисто про себе і свою позицію в революційній боротьбі, шляхетний ідеаліст лейтенант П. Шмідт виявляв готовність іти до кінця, забути особисті інтереси і пожертвувати своїм життям заради народного блага. Оперативно реагуючи на перебіг судового процесу в справі П. Шмідта, газета «Будущее» в 19 номері від 3 березня 1906 р. надрукувала оригінал (без скорочень) промови захисника П. Шмідта присяжного повіреного О. М. Александрова, отриманої від автора [17]. Матеріал займав більше ніж одну чверть газетної сторінки. Опублікувавши його, редакція виконувала двоєдине завдання: висловлювала й водночас формувала громадську думку. Адвокат Шмідта у своїй промові висловив популярну в суспільстві думку про неприпустимість і неприйнятність смертної кари, тим більше стосовно людини, яка діяла в умовах надзвичайної (революційної) історичної ситуації в ім'я «гарячої любові до батьківщини і народу». Під час революційних заворушень, що охопили армію, лейтенант Шмідт обрав сторону солдатів і матросів, хоча армія, зазвичай, повинна бути поза політикою і захищати інтереси держави, а точніше (уточнює О. М. Александров), інтереси панівного класу, проти якого в 1905 р. повстав народ.

Промова О. М. Александрова, призначена широкій читацькій аудиторії, не могла не викликати, з одного боку, співчуття до обвинувачуваного, а з іншого, – осуду державного обвинувачення, яке вимагало смертної кари для політичних злочинців.

9 березня 1906 р. газета «Будущее» опублікувала повідомлення про страту керівників повстання. 6 березня 1906 р. на острові Березань (поблизу Очакова) були розстріляні лейтенант П. П. Шмідт і матроси А. І. Гладков, М. Г. Антоненко. С. П. Частник. У повідомленні подавалася детальна інформація про мужню поведінку лейтенанта П. Шмідта напередодні страти. Він не захотів, щоб його прив'язували до стовпа і, попрощавшись із «братами- матросами» і «товаришами-солдатами», просив пам'ятати, що гине за Вітчизну і свій народ [16].

Опублікований матеріал викликав миттєву реакцію місцевої влади. 9 березня 1906 р. тимчасовий харківський генерал-губернатор К. С. Станкевич видав постанову про «призупинення» діяльності газети «Будущее» до особливого розпорядження, оскільки в останніх номерах видання «щодо страти лейтенанта Шмідта і його поплічників у державному злочині опубліковано статті, які підбурюють населення проти урядової влади» [12]. Таким чином, підбірка статей про справу лейтенанта Шмідта, що формувала і підтримувала опозиційні настрої в суспільстві, викликала типову реакцію влади – закриття газети. Інформацію про закриття газети та його причини опублікували 15 березня в першому випуску нового видання харківських кадетів