(без посередництва церковної ієрархії), не тільки закладала підвалини для формування культу особистої ініціативи (що згодом стане важливим компонентом буржуазного типу свідомості), але й стимулювала зростання індивідуально-особистісного начала в літературі, як вірно зазначає Н. Торкут [8, 124]. Характерно, що утопічна ідея «загального щастя», обгрунтована, як відомо, вперше Т. Мором, не знайшла ґрунту на його батьківщині - в Англії (нагадаймо, що Мор відмовився схвалити ініціативи Генріха VIII, був страчений королем і канонізований католицькою церквою, завжди чутливою до соціальних доктрин - отож, його спадщина належить не лише комуністам). Тому нового Робіна Гуда в умовах запанування індивідуалізму (останній стає поступово «візитною карткою» англійця) годі було й шукати, бо людина почала відчувати, що відповідає лише сама за себе.
Протестантський нонконформізм об'єктивно призводить до вивільнення особистості з-під влади моральних приписів і догматів, до формування незалежного індивіда з волею морального вибору, самостійного і відповідального у своїх судженнях і вчинках, появи нового типу особистості з новою культурою і відношенням до світу у ХХ столітті. Вчення про виправдання особистісною вірою, мінімалізації впливу добрих вчинків у спасінні, уперта зосередженість на тезі св. Августина про притаманний людині від народження гріх об'єктивно веде до атомізації особистості й вільнодумства, бо позбавляє людину від обов'язку ретельно слідувати догмам і таїнствам, встановленим церквою, а в перспективі цей умонастрій не міг не перерости у певну відстороненість навіть щодо скільки-небудь традиційних світських концепцій моралі. На нашу думку, це й стало історико-культурним підґрунтям епатуючої поведінки героїв «сердитих», які вражали своїм протистоянням моральним приписам і настановам суспільства, девальвацією загальноприйнятих моральних цінностей і взагалі відверто антикультурною спрямованістю своїх вчинків. У даній статті ми спробуємо прослідити, як позиція «сердитих», яка свідчить про незалежність і самобутність молодіжного світогляду із загостреним сприйняттям навколишньої дійсності, стала проявом вивільнення особистісної ініціативи, започаткованого Реформацією, хоча і незрівнянно більш радикальним в умовах суспільно-політичні реалій ХХ століття.
Характерно, що для письменників, релігійні уподобання яких були на боці пануючої англіканської церкви, що утримує значну частку католицької ідейної спадщини, властиве в оспівуванні ініціативного героя прагнення підносити усе ж таки найперше цінності традиційні. Приміром, герої романів Т. Делоні постають як живе втілення протестантської етики, як своєрідна ілюстрація популярної у єлизаветинські часи тези про те, що завдяки щирій вірі і власній активності людина спроможна піднятися соціальними сходинками і досягти успіху в житті [8, 124]. Водночас ці герої, в дусі класичної протестантської ідеї «світського аскетизму», розуміють своє життєствердження як елемент вдосконалення суспільства в цілому, піднесення рівня «загального добра». Подібне положення різко контрастує з твором «сердитого молодого» Джона Брейна, зокрема, із романом «Шлях нагору», у якому Джо Лемптон досягає поставленої мети завдяки власним відверто егоїстичним ініціативам. І на перший погляд наша теза про глибинну зумовленість психологічного малюнку героя «сердитих» протестантською традицією може викликати сумнів: адже Джо Лемптон - аж ніяк не відданий своїй релігії протестант: він не керується протестантською етикою і навіть не уособлює хоч якийсь позитивний концепт.
Але варто звернути увагу на те, що ця характерна максима капіталістичного світу - установка на досягнення мети завдяки власній цілеспрямованості і ініціативі - має особливо міцне підґрунтя у найбільш радикальній протестантській ідеології - в кальвінізмі, який в Англії має міцні позиції від епохи Реформації (згадаймо, що саме кальвінізм «дотиснув» до відвертого бунту проти християнської моралі Байрона).
Щоправда, реформаторство кальвіністського типу набуло на Британських островах своєрідних рис: тут воно не стало єдиним і провідним реформаційним рухом. На відміну від запозиченого з континенту кальвінізму, в умовах Англії, монархії, яка виборювала свій суверенітет у протистоянні ідейному, економічному та політичному впливові католицької церкви, народилась досить специфічна течія, в якій понад усе стала реформа стосунків з державою [2, 55]. Але усе ж таки вплив кальвінізму на погляди англійського населення у сфері культури і літературної діяльності відчутним був одразу. Властиве філософії кальвінізму «неприйняття ідеології та практики будь-якого диктату - чи то світської, чи то духовної влади» [2, 57], сформувало підстави до виникнення свого часу духу непокори серед населення, інтенсифікувало вільне волевиявлення багатьох англійських письменників, підтримувало психологічний антагонізм владним установам.
Кальвінізм заохочує активність людини, всіляко підтримує її прагнення до збагачення - на відміну від католицької смиренності, так званого примирення із власним положенням у суспільстві. Кар'єризм таким чином постає побічним нащадком вчення Кальвіна про богоугодну сутність грошей і спасенність занурення людини у практику примноження власного багатства. Аура певної сакральності оточує характерний капіталістичний культ грошей. За теорією Кальвіна, цілеспрямоване накопичення власних статків набирає значення етичної максими, якій підпорядковано увесь спосіб життя. Нажива тут до такої міри мислиться як самоціль, що стає чимось трансцендентним і навіть просто ірраціональним по відношенню до «щастя» або «користі» окремої людини. Накопичення стає уже не засобом для задоволення людських життєвих потреб, а, навпаки, усе людське життя спрямовується до нього як до найвищої мети.
Поряд із сприйняттям багатства і життєвих успіхів людини як благовоління Бога, кальвінізм відстоює найінтенсивніші форми благочестя: суворий аскетизм, відречення від благ цивілізації. Звідси випливає, що дух прогресу, пробуджений протестантизмом, не можна розуміти як прагнення життєвих насолод, радості життя. Адептам кальвінізму не властиві показна розкіш
