приклад іншим республікам СРСР. І вона почала показувати такий приклад. Якщо у жовтні 1929 р. в Україні було 10 суцільно колективізованих районів, то вже в грудні того ж року їх було 46. Встановлення колгоспно-радгоспної системи супроводжувалося насильницькою експропріацією землі, худоби, реманенту. Робилося все для того, щоб убити одвічне прагнення селянина мати власну землю та вчитися продуктивно працювати на ній. Забираючи майже все, селян силоміць заганяли до колгоспів, а незгодних репресували. Фактично йшлося про розселянювання українських хліборобів. Частина з них, насамперед молодь, йшла до міст, у промисловість. Чимало вихідців з села, котрі ставали студентами або призивалися до Червоної армії, не поверталися додому. Тяжкими були для України й наслідки масових депортацій. Наприкінці 20-х років 850 тис. українських селян були примусово переселені в необжиті райони Кольського півострова та Сибіру. На розселянювання хліборобів була спрямована і політика „ліквідації куркульства як класу”, адже тоді постраждало й чимало середняцьких господарств.
Аби забезпечити високі темпи колективізації, більшовики направили до українського села 62 тис. робітників. Сюди прибули також так звані 25-тисячники, – як правило, російські робітники, які мали здійснювати аграрну політику партії. На 1 червня 1930 р. у республіці було насильницьки колективізовано 90 тис. господарств, а всього за роки колективізації – 200 тис. Разом з усіма членами сімей „куркулів” це становило 1,2–1,4 млн. осіб. Більше половини з них було депортовано на Північ і до Сибіру. В 1932 р., запровадивши паспортну систему в містах, влада фактично прикріпила селян до колгоспної землі, зробила їх державними кріпаками.
Отже, в результаті „соціалістичної колективізації” радянська влада досягла багатьох цілей. Заможне і здатне до продуктивної праці селянство (куркулі, значна частина середняків) було винищено. Інша частина селян, насамперед найбідніших, була загнана до колгоспів, унаслідок чого сталося розселянювання українських хліборобів. Через масові репресії значною мірою був підірваний генофонд українського народу в цілому і українського селянства зокрема. Усе це негативно вплинуло на створення високопродуктивного сільського господарства і піднесення життєвого рівня населення.
У 1932–1933 рр. український народ, особливо селянство, відчули на собі, мабуть, один з найтрагічніших результатів колективізації – голодомор. Його витоки, як уже зазначалося, слід шукати в аграрній політиці радянської влади. Плани хлібозаготівель, зокрема, ніколи не були економічно об‡рунтованими, вони по суті означали продовольчу диктатуру. В українських хліборобів вилучали майже дві третини валового збору зерна, переважну більшість тваринницької продукції. Крім того, колгоспи власними силами утримували машинно-тракторні станції і продукції для достатньої оплати праці хліборобів у них уже не залишалося.
У 1931 р. майже третина урожаю була втрачена під час жнив. Плани хлібозаготівель, однак, залишилися без змін. У 1932 р. площа посівів в Україні зменшилась на одну п’яту. План же хлібозаготівель був піднятий на 44 %. В 1932 р. була прийнята постанова „Про охорону соціалістичної власності”, згідно з якою за „присвоєння” навіть жмені зерна з колгоспного поля селяни каралися розстрілом або концтабором. У засіки держави тоді забирали навіть насіннєвий фонд, не видаючи колгоспникам ані зернини.
У республіці почався голод. У березні 1933 р. ним було охоплено 103 з 400 районів. Однак навіть за цих умов значна кількість зерна йшла на експорт. Центральна влада спромоглася виділити Україні лише 3 млн. пудів хліба. Яка його частина потрапила голодуючим, і сьогодні залишається невідомим. Відоме інше: втрати України становили 3,5–5 млн. чоловік. Цей голодомор був безсумнівно штучним і класифікується як радянсько-більшовицький геноцид проти українського народу.
Однак, незважаючи на такі великі жертви, які заплатив наш народ за соціалістичну індустралізацію і колективізацію, ефективність господарювання залишалась низькою, велась в основному екстенсивними методами, добробут народу зростав дуже повільно.
6. Політичні репресії в Україні, утвердження сталінського тоталітарного режиму
Невід’ємною частиною тоталітарної системи влади був репресивний апарат, який повинен був тримати суспільні процеси під жорстким контролем, знищуючи будь – яку опозицію сталінському режиму, будь – які прояви інакомислення. Органи ДПУ – НКВС розгорнули масові репресії проти всіх прошарків населення.
Початок масового вишуковування „класових ворогів” – „ворогів народу” поклав сфабрикований ДПУ “шахтинський процес” 1928 р., на якому група інженерів Донбасу була репресована за вигаданими звинувачуваннями в шкідництві. Із 49 засуджених у цій справі – 7 було розстріляно. Починаючи з 1929 р. масові репресії трьома хвилями прокотилися по Україні.
Перша – 1929–1931 рр.: примусова колективізація і розкуркулення, процес „Спілки Визволення України (СВУ)” , ліквідація УАПЦ.
Друга – 1932–1934 рр.: штучний голод, постишевський терор (проти інтелігенції та партпрацівників).
Третя – 1936–1938 рр.: так званий „великий терор”, в центрі якого були репресії проти військових.
У вересні 1929 р. відбулися арешти визначних діячів української науки, культури, релігії – як членів вигаданої ОДПУ „Спілки визволення України”. У 1930 р. відбувся процес над 45 „керівниками” СВУ. Серед них – академік С. Єфремов, професори Й. Гермайзе, М. Слабченко, письменники М. Івченко, Л. Старицька-Черняхівська та ін. В 1931 р. відбувся ще один процес – так званого „Українського національного центру”, за яким були репресовані 50 представників української інтелігенції, в тому числі академік М. Грушевський, відомий історик-марксист М. Яворський та ін. У сталінських застінках загинули українські академіки – геолог Н. Світальський, генетик І. Аголь, філософ С. Семківський. Однак навіть за цих умов українські науковці встигли зробити чимало корисного. Визнання набули праці О.Палладіна, М. Стражеска, О. Динника, М. Луговцева, Ю. Кондратюка та ін.
За фальшивими звинуваченнями були засуджені та розстріляні Г. Косинка, К. Буревій,