влади, і це вводило в оману багатьох представників духовенства. Так, відбувалось відбудування церков, поширювалась думка необхідності релігії як такої, однак конкретні факти суперечили цій тенденції.[61,c.109]. ,, Є спроби залякати духовенство, як і всіх інших громадян, вимагаючи паспорти, дотримання всіх розпоряджень які тільки можна уявити, що обмежують громадянські права. Над нашими головами, як Дамоклів меч, постійно висить загроза справжнього переслідування… пастирські послання та розпорядження конфісковують з най безглуздіших причин’’ – ці слова А.Шептицького у листі до папи Пія ІІ, характеризували справжню політику Німеччини у релігійно – духовній сфері. Тотальний образ терору нацистів тяжів ,, над головами і думками людності’’, тому породжував страх, пасивність і навіть апатію.
Але громадське національне життя на диво відроджувалось: 30 червня 1941 року у Львові проголошено Українську державу, Шептицький видав пастирський патріотичний лист,, До українського народу’’, створено Раду сеньйорів як державний орган у Львові, поширюється розгалужена сітка місцевих організацій і структур ОУН. [57,c.198]. Це знайшло своє відображення і вплив у Станіславі, зокрема 12 липня у кафедральному соборі Г.Хомишин у співслужінні з І.Лятишевським та І.Слезюком провів святочну Службу Божу. Після якої були виголошені духівниками проповіді у підтримку Української держави, а також заклики до єдності народу на шляху утвердження національної державницької ідеї.[63,c.165]. Також значна частина духовенства підтримала участь греко – католицьких священиків як капеланів при різних українських військових формуваннях, які діяли самостійно або ж співпрацювали із вермахтом.
Іван Слезюк благословляв такого роду катехитів-священиків для роботи у німецьких таборах. Це було продиктовано вимогою часу, а також з релігійно-церковних міркувань, бо для людей у війську, різних таборах була необхідною духовна допомога.[43,c.4]. Це знайшло підтримку серед загалу духовенства, і часто кількість охочих набагато перевищувала допустиму норму.
Проте вже дуже швидко розвиваються події не на користь українському народу. Нациське керівництво заборонило існування Української держави і почало масові переслідування видатних діячів українського національно- патріотичного табору. Ця змінна обстановка спричинила вплив на погляди і позицію І.Слезюка, що прослідковується на прикладі його ставлення до німецької влади. Воно різнилося у різні періоди, і в цьому відображається не тільки світоглядне бачення Слезюка, але й зміна поглядів і ставлення цілого покоління галицької інтелігенції.[38,c.3].
Тому зміни позицій були для І.Слезюка найдраматичнішими періодами його життя: спочатку він позитивно оцінював німецьке вторгнення, яке на його думку мало продемонструвати звільнення від радянського гніту. Звісно, що на ранніх етапах ця думка відповідала дійсності, але вже з осені 1941 року він почав більш критичніше підходити до головних аспектів гітлерівської політики, що переросло станом на весну 1942 року у повне заперечення і не сприйняття нациського режиму. Це було пов’язано з крахом надій на відновлення демократії, державності, громадянських свобод. 23 листопада 1943 року нациське керівництво видало таємний указ, за яким вимагало негайно заарештовувати всіх членів ОУН і після допиту таємно розстрілювати без будь-якого слідства. [ 61 , c. 111].
Такі дії просочувались на поверхню і ставали відомі духовенству, яке різко проявляло негативну реакцію. Зокрема, І.Слезюк в період з 1943 – 1944 років відновив своє катехитування у торговій школі, де почав проводити вже анти німецьку діяльність.[6,c.28]. Панка Жаніна, директор цієї школи, заявляла, що Слезюк перед 115 учнями висказував критичні і дошкульні слова на німецьку владу, заявляв, що німці насправді хочуть знищити український народ, його культуру і принести не визволення, а нове невільниче закабалення. [41,c.3]. Частково в цьому відношенні Слезюк слідував за настановами А.Шептицького, оскільки його пастирські листи ,, Не вбий’’ ( листопад 1942рік) і ,, Про милосердя’’( червень 1942 року) були написані у дусі, подібному до риторики І.Слезюка. Він виступав цілком логічно проти втягування українського населення у братовбивчу війну та його участі в каральних акціях [61, c. 111 ] . Також звинувачував тих , хто брав участь у вбивствах і закликав віруючих осудити таких людей і принаймні в кінцевому результаті християнська громада повинна дати відчути чоловіковбивцям , що над ними таки є милосердя, а треба лиш його осягнути покаянням .
І тому УГКЦ захищала українське населення від німецького терору І. Слезюк постійно цікавився становищем заарештованих німецькими окупантами діячів українського – національно визвольного руху. Це призвело до входження в контакти з підпільним обкомом на чолі з Ю. Безкровним, який боровся проти німецьких окупантів в місті Станіславові [ 42, c. 3 ] . Однак у 1942 – 1943 роках було проведено ряд каральних експедицій проти учасників цього підпільного руху , наслідком чого став розстріл 23 жовтня 1943 р. 72 українських патріотів ,а через місяць подібна доля чекала ще на 58 чоловік [63,c.128] Німецька розвідка вийшла і на Івана Слезюка та інших ієрархів Церкви , однак їх арешт розцінили у німецькому керівництві як недоцільний , щоб не напружувати релігійну атмосферу в місті .
І надалі Слезюк продовжує свою діяльність в ракурсі до об’єднання різних конфесій. Спочатку питання ставилось у нереальній площині , однак згодом воно набрало чітко окреслених форм до співпраці на високому рівні .Тому це призвело до того, що фактично в Станіславі в періоди війни не відчувалось напруження міжрелігійних відносин [42,c.4]. Така позиція свідчила про продовження традиційної політики , розпочатої ще в 1939 р. Тобто , на перший план ставилось питання духовної єдності , позбавленої почуття нетерпимості , натомість насиченої поняттям толерантності .Це мотивувалось тим , що