війна – це величезне горе і біда для народу тому потрібно докласти зусиль духовенству , аби застерегти і війну на релігійно-церковній ниві .Питання єдності було досить актуальним в цей час , оскільки мається на увазі намагання утвердити єдність греко-католицької церкви з Українською автокефальною православною церквою. Зокрема на весні 1942 р. у Львові відбувся Архієпархіальний собор УГКЦ , на якому вирішувалося значні і болючі проблеми – як знайти шлях до утвердження єдності між церквами , а потім на основі цього об’єднання забезпечити релігійну єдність народу [61,c.112].У його діяльності взяла участь численна делегація Станіславських єпископів , включаючи у тому числі і Івана Слезюка. Собор виходив із теоретичних міркувань тієї площини, основною категорією якої було твердження, що український народ є одним народом, одним пов’язаним організмом, тому має бути одна, єдина Церква, яка б стала рідною для всіх українців. Питання релігійне і патріотичне вдало і цілком закономірно перехрещувались і накладались, і ставали свідченням місійності церкви у суспільно – політичних процесах періоду Другої світової війни [ 60, c.81]. Наслідки цих подій мали далекосяжний і вагомий характер оскільки вже сам факт говорить про сміливі намагання , що би якось покращити долю українців. Цей ідейний постулат виходив із переконаності в тому , якщо не вдається дати мир українському народу , бо іде ж війна , то церква повинна хоча б забезпечити йому єдність , уберегти духовний світ і потенціал нації від повного руйнування.
Відповідно до цього була розроблена спеціальна програма дій, призначена для,, релігійного примирення’’ і вона містила такі засади :
1),, ложне віросповідання ( тобто радянська ідеологія ) має зробити можливі поступки , на які совість дозволяє і які не йдуть супроти послуху Святому Законові , супроти обов’язків перед Богом ;
2) питання примирення треба розв’язати самостійно , не залучаючи чинники , які можуть видатись чужими , або навіть ворожими ( мається на увазі Російську церкву ) ;
3) вирішення своїх проблем не ставить в залежність від взаємовідносин між Римом , Царгородом чи Москвою ;
4) в пошуках порозуміння брати релігію за релігію , а не вважати її політичним чинником в досягненні певної мети;
5) позбутись розколу і ненависті між українцями “ [ 61, c. 114 ] .
Такі надзвичайно актуальні пункти були вироблені в ході довгих дискусій на цьому соборі . на жаль, політичні умови і подальший розвиток політичних подій не дали змогу реалізувати ці задуми.
Прийшов 1944рік і відбулись дві значні події : смерть А. Шептицького 4 листопада , і контрнаступ радянської армії та захоплення нею Станіслава 27 липня. Ці обставини зумовили посилення протистояння між УГКЦ і Радянською державою, однак вже без участі Шептицького, і в результаті чого посилився антагонізм та гострота цих суперечностей [ 64, c.228].
Одразу ж відбувається тиск на єпископа Хомишина, І.Слезюка, С.Лукача щоби змусити їх співпрацювати із новим режимом і покласти край збройному опору націоналістичного підпілля [ 58, c.476 ]. У відповідь Хомишин видає пастирське послання, яке датується 15 грудня 1944 року. У ньому не торкається питання ОУН і УПА, але викривається суть радянського режиму : ,,без доказу вини, без суду вбивають по різних місцевостях безборонних мужчин, старців і навіть жінок та дітей. Місце Божественної чесності зайняла ненависть, що…має своє коріння головно в національній ненависті, а кожна ненависть - це сила руйнуюча, що родить найогидніші гріхи, між ними і гріх вбивства невинних людей, що є негідним для людини злочином і ганьбою не лише для злочинника, але й чорною плямою лягає на увесь народ в якім ті злочини діються. Хоч і цілий народ як такий навіть не причасний до тих злочинів… Тому прошу і взиваю всім , що топчуть заповіді Бога… нехай вони знають що, лише через повернення на дорогу покути можуть уникнути особистої кари, а також вислужити ласку скорочення війни , що триває вже п’ятий рік і навела на людство море терпінь “ [62 ,c. 75 ].
Перед тим, на початку грудня 1944року Хомишин часто бував у Слезюка по вулиці Дніпропетровській ( згодом Червоноармійська ),де він проживав. Вони обговорювали нагальні суспільно – політичні процеси . і тому, слід відмітити, що в кінці 1944 на початку 1945 року відбувається зближення Слезюка і Хомишина. Єпископ почав відчувати неміч, а Слезюк вже почав розглядатись Хомишиним як наступник .одночасно виникала загроза арешту Хомишина про, що вже свідчили численні арешти у Львові. Крім того, на цих бесідах священнослужителі дійшли до думки , що необхідно уникати можливості залучити церкву до участі в пропагандистській компанії більшовиків. Радянські урядовці вимагали , щоб греко-католики, як і православні молилися в усіх храмах за перемогу Червоної Армії [ 57, c.203 ].
Натомість церква зосередилася на організацію допомоги постраждалим від війни, а вихваляти радянську армію не мала наміру. При катедральному соборі була утворена церковно-громадська група, яка під керівництвом Слезюка проводила виключно християнську доброчинну діяльність, а саме: надавала матеріальну допомогу пораненим і хворим та їх сім’ям, а також іншим людям, які певним чином потерпіли від війни. Такі парафіяльні осередки були організовані при інших храмах на чолі з місцевими парохами. Члени таких груп збирали пожертви, одяг, відвідували шпиталі, де б за бажанням пацієнтів священики могли б виконувати свої душпастирські обов’язки [37,c.3 ].
Однак згодом