Жіночий монастир ,,Св. Вікентія від Св. Павла’’був філіалом славного монастиря, що знаходився в м .Дензі (Бельгія). У Станіславові він був заснований у 1906 р.[59, c74]. Основна діяльність сестер - служебниць цього монастиря зводилась до самаритянської допомоги . І коли в 1930 р. за кошти , що прийшли з Бельгії , а також на пожертви місцевого населення було збудовано приміщення монастиря по вул.. Глухівського , 47 , то при ньому був відкритий притулок ,, Пресвятої Тройці” для дітей сиріт , якими опікувались сестри-служебниці [19,c.4].З приходом радянської влади старші діти притулку були перевезені у дитячий будинок с.Маріямполь Жовтневого району , а молодші – на Велику Україну. Це особливо засмутило І. Слезюка, який часто навідував дітей і читав їм релігію. Однак це були тільки перші кроки, за якими почався наступ на повне знищення і закриття монастиря, щоб певним чином .. таку діяльність, радянська влада мотивувала це тим, що необхідне приміщення для пологового будинку і дитячої лікарні.

На цей час в монастирі перебувало 11 монахинь, з яких дев’ять за національністю були українками. Настоятель кою монастиря була бельгійка українського походження, за фахом медсестра Де Клерк Марія Карлівна. Сестри допомагали доглядати хворих у лікарні і прислуговували у пологовому будинку [59,c.75]. Однак уповноважений Ради при РНК УРСР Руденко був невдоволений таким сусідством і вважав, що,, лучше монашек перевести в сответствующее другое помещение’’[19,c.27]. Отож, сценарій вже був намічений, а далі все пішло за радянським зразком. Була створена комісія у складі: Белоусова ( голова міському партії), Власенко ( заступник голови міському партії), Коваленко ( представник Міської Ради), Страхова (представник Облздороввідділу), яка провела обстеження приміщення монастиря і уклала акт, в якому наказано, що в 1939 році в цьому приміщенні було утворена дитяча лікарня, але за часів німецької окупації монахи насильно зайняли це приміщення. Фактично відбулось підписання фактів, що мали правове забезпечення ліквідації монастиря. В прикінцевих положеннях акту говорилось:,, На сегодня помещение находится в незаконном пользовании и санитарные условия неудовлетворительные’’[18,c.25]. А справжня причина була в тому, що діти при монастирі виховувались у релігійному дусі, монахині по національності українки, а по коридорах висять ікони і не проводиться читання газет і книг написаних в радянському дусі. Тяганина у справі монастиря тривала близько 6-ти років, і тому її завершення Слезюку не вдалось побачити, оскільки він вже був на засланні. Однак на початку цієї справи він активно допомагав сестрам і відстоював їхні права. Від чину сестер Милосердя цього монастиря посипались скарги на ім’я найвпливовіших осіб не тільки у УРСР а й СРСР. Так 5 травня 1949 року заява-скарга на Станіславську владу на ім’я Голови Ради Міністрів УРСР Д. Коротченка [19,c.36]. А вже в червні заява на ім’я секретаря обкому КП(б)У Ф. Щербака, а в січні 1950-го у Верховну Раду УРСР т.Швернику. Однак це не тільки допомогло, а й ускладнило ситуацію. І так що вже у 1950 році монастир повністю був ліквідований, а де Клерк виїхала в Бельгію. Про це Слезюк дізнався аж у 1954 році, оскільки зв’язку з ним в умовах заслання не було. Отож, фактично його дітище припинило існування і звісно , викликало жаль у єпископа.

Однак ще на початку цього процесу, відбувся наступ особисто на І.Слезюка. Зокрема 2 червня 1945 року його було арештовано. У Постанові на арешт від 1 червня 1945 року, виданій капітаном держбезпеки Грінченком, констатовано наступне:,, Слезюк, проживаючи до возз’єднання 1939 року Західної України з УРСР, як священик-катехит, викладаючи релігію в школах м. Станіславова активно проводив антирадянську агітацію серед населення і виховував шкільну молодь в дусі ненависті до радянської влади і Комуністичної партії більшовиків’’[41,c.3]. Далі у Постанові говориться наступне:,, В період німецької окупації 1941-1944рр., неодноразово проголошував населенню в церкві м. Станіславова послання єпископа Хомишина, сповнені ворожості до радянської влади, а під час викладання релігії у торговій школі проводив антирадянську роботу серед учнів і закликав останніх до боротьби проти радянської влади. Поряд із цим серед священиків в даний час проводив активну організовану антирадянську роботу, спрямовану на зрив здійснюваних Радянською владою заходів в Західних областях України’’. Слідство у справі о.І.Слезюка тривало майже рік[43,c.4]. Звинувачувальний висновок по кримінальній справі № 1459 з’явився аж 24 травня 1946 року. Підсудного Слезюка звинувачено у злочинах згідно статті № 54-10 ч.2 КК УРСР, зокрема за те, що:,, Будучи викладачем греко-католицької релігії в Станіславській торговій школі, Слезюк в період німецької окупації проводив активну антирадянську агітацію, розповсюджував наклепницькі випадки про ВКП(б) і Радянський уряд.

У 1945 році серед вірних і духовенства проводив ворожу роботу проти возз’єднання греко-католицької церкви з православною.’’[43,c.5]. Однак на цьому звинувачення не закінчилось. Справу І.Слезюка було передано на розгляд Військового Трибуналу військ Міністерства Внутрішніх справ Станіславської області, який на закритому засіданні 12 червня 1946 року виніс вирок:,, Підсудний Слезюк, проживаючи на окупованій німцями території в м. Станіславі, будучи священиком жіночого монастиря греко-католицької церкви і викладачем торгової школи з історії релігії у 1943-1944 роках, серед учнів проводив антирадянську агітацію у відношенні релігії і віруючих СРСР, зводив наклепи на Радянську владу і Комуністичну партію. Визнав себе винним у скоєнні злочину, передбаченого ст.54-10.ч.2 КК УРСР, керуючись ст.296-297 КПК