За період перебування у Воркуті Слезюк та сестри-монахині склали молитву за всіх хто, зазнав репресій та гонінь і перебуває на засланні:

Ревно молимось за всіх,

Кого сувора доля не пригорне,

Хто не зазнав ні радості, ні втіх,

За всіх кого нещадно чавлять жорна.

Кому завмер у горлі криком сміх,

Чиї неясні дні, як ночі чорні.

Ти Боже їх у темряві не кинь,

Благослови їх шлях серед пустинь…

На початок 50-х років, коли влада дізналася про успіхи Слезюка на ниві духовної діяльності серед в’язнів у Воркуті, то був виданий наказ швидко його звідти перевести [39,c.36]. І відповідно у 1951 році І.Слезюка етапують до Мордовських таборів. Однак і тут відбувається продовження звичної духовно-патріотичної справи. Із отцем М.Цегельським вони кожної неділі проводили співану Службу Божу, після якої виголошували серед в’язнів проповіді, які були недовподоби табірному керівництву. Але священики уникали навмисно у проповідях елементів антирадянської агітації, а відображали це в релігійному контексті, тому звинувачувати їх не було підстав.

Такий ритм роботи тривав до 1954 року, коли вже Слезюк був звільнений з ув’язнення і 15 листопада повернувся у Станіслав.[36,c.4].

Після повернення на рідну землю йому доводиться продовжити справу, яка була перервана у 1945 році і покладена на Івана Слезюка Григорієм Хомишиним ( мається на увазі, що єпископ почав з 1955 року адмініструвати Станіславську єпархію УГКЦ, ставши першим підпільним єпископом парафії)[48,c.113]. Спочатку він здійснював управління разом з єпископом ординарієм Іваном Лятишевським. А вже з 27 листопада 1957 року Лятишевський уділив архієрейську хіротонію Івану Слезюку і визначив його як єдиного єпископа-намісника Станіславської єпархії.

Саме з цього часу і до другого арешту у липні 1962 року, Слезюк адміністрував єпархію і з цим пов'язаний пік його діяльності [49,c.68].

Станом на 1957 рік в Станіславській єпархії було 257 церков, де відправлялись богослужіння, з них 18 у містах, а 239 в селах [15,c.4]. Це фактично були ті церкви, які залишились діючими після наступу на УГКЦ після Львівського собору 1946 року. В цей же час православних церков налічувалося в єпархії 670. Це вже свідчить про те, що політика радянської влади на зменшення ролі греко-католицької церкви частково вдавалась. Оскільки за 1955 рік не висвячено жодного священика, тому це призводило до поступового старіння греко-католицького духовенства. Це компенсувалося за рахунок таємних висвячень, а загалом на обліку було 209 греко-католицьких священиків, два диякони і один архієпископ [13,c.5].

Фактично УГКЦ не мала на території Галичини ніякого фінансування, а все трималось на основі пожертвувань мирян і прихожан. Натомість про це не скажеш у відношенні до православної церкви: її доходи і витрати на 1956 рік складали 79 рублів. Серед них виділялись: поступлення від релігійних громад – 40 тис. руб., пожертвування від священиків і дяків – 9 тис.руб., дотації Московської Патріархії – 29 тис. руб. Досить великими були витрати на утримання єпархіального управління – 24 тис.руб. [15,c.11].

По всій єпархії була організована служба, яка слідкувала і виявляла будь-які релігійні дії греко-католиків і повідомляла про них православному єпархіальному управлінню. Зокрема про це свідчить повідомлення на ім’я високоприосвященнішого архієпископа Йосифа від протоієрея Андрія Галицького з Дрогобича:

Цим, повідомляю про слідуюче:

Як мені стало відомо, в місті Дрогобичі, в часі Різдвяних свят щоденно відправлялось по три служби, а саме рано о восьмій годині, о десятій і дванадцятій за московським часом. По буднях відправлялось по дві служби, а інколи і Молебні…В свята багато колядували.

Що торкається цієї коляди, то о.Білинський проголосив з проповідниці, щоб люди складали коляду в церкві, бо вона вже дозволена ( хоч мені не відомо про це). А похорони і прощі стали відбуватися так само, як колись було за Польщі…[21,c.7].

Іншим методом тиску на уніатів були виклики в єпархіальне управління ,, неугодних’’ священиків. Зокрема, про це свідчить пояснення від священика Федорака Михайла, настоятеля церкви в селі Коршів:

,, Отсим заявляю, що дня 10.01.1966 визвано мене в єпархію і дано строге завваження, ніби то я пояснюю своїм парафіянам і прихожанам із дочерних сіл моєї парохії, що скоро будуть їхні церкви відкриті, так як зараз церкви уніатів відкривають.

Тому прошу Єпархіальне управління зняти з мене всякі підозри, так як нема ні одної особи, яка могла б ствердити про моє говоріння з людьми у цій справі’’ [15,c.18].

Отож умови, в яких опинилася Станіславська єпархія в кінці 50-тих – початку 60-тих роках були доволі тривожними і складними в плані релігійно-політичної обстановки. У зв’язку з цим Івану Слезюку доводилось балансувати на грані непередбачливих і суперечливих процесів, які пояснювались початком протистояння у суспільному житті двох тенденцій – сталінської системи і тільки-но початого періоду Відлиги. Якщо формально і відбувалася певна лібералізація і демократизація суспільного життя, але на становище церкви вона ніяким чином не вплинула, і це вже свідчить про глибоку суперечність Хрущовської політики.

Про це свідчать факти перевірки церков, складання списків священиків, численні залякування, які проводились з такою ж