частотою, як і в часи Сталінського режиму. У Донесенні архієпископа Йосифа, управителя Станіславської єпархії православної церкви, Уповноваженому по справах Російської православної церкви, говориться:,, Проверкой храмов, которую проводил я, мой секретарь, уполномоченые в этом деле лица з совета у делах религиозных культов, усновлено, что все действующие храмы порученой мне эпархии приобрели в полне православный вид, богослужения служатся по православному уставу. В пределах моих розпоряжений нет случая, чтобы кто то из священиков не упоминал православную иэрархию…Униатские предметы устранено с храмов и здано на склад при кафедральном соборе в Станиславове. А сделано это потому, что эти униатские излишества напоминали б верующим унию и чтобы уничтожить эти воспоминания, которые стараются пробудить серед народа Слезюк и эго одномышленники…’’ [17,c.31].
Далі у цьому донесенні говориться про те, що насправді уніати не мають ніякого впливу серед населення, оскільки останнє без будь-якого тиску здає на склади церковні речі. Тому вищі православні ієрархи, так як і партійне керівництво зробили висновок, що всі храми набрали дійсно православного обряду, що має дуже велике значення для укріплення єдності українського та російського народів, повноцінної інтеграції Галичини в склад УРСР не тільки формально, але й на основі духовного зв’язку. Для того, щоб повністю вкоренити цей необхідний для радянської влади стан речей, архієпископ Йосиф,, дал указание, чтобы все священики проповедовали, что уния нам наброшена насильно, для нас все время была чуждая, цель, которой было порабощение нашого народа…’’[21,c.9].
Отож, інформаційна політика офіційної церкви, а разом з тим і держави була покликана поширювати неправдиві свідчення, аби принизити греко-католицьку церкву в очах народу. У системі цих заходів була поширена думка про швидкий кінець уніатства, щоб сприяло торжеству російської ідеї, головним елементом якої була уніфікація і непорушна єдність народів в СРСР.
Таке твердження має право на існування, бо загалом православ’я на цей час міцно укріпилось на теренах Станіславщини. [20, c.31]. Але ще залишились свого роду округи, своєрідні центри, які були підтримкою і опорою для УГКЦ загалом і зокрема для Слезюка. Це село Середнє на Калущині, майже весь Коломийський та Надвірнянський райони з містами Дора – Яремче і Перегінськ.
Хоч в яких яскравих перспективах описували у переписці між собою уповноважені у справах релігійних культів, вони все ж не могли не звертати уваги на гострі проблеми, які існували у сфері релігійних відносин.[14,c.33]. В одному з донесень говорилось: ,, Однак еще есть отдельные факты нарушения советского законодательства, Синодиальных решений некоторыми священиками, особенно Слезюком и его сотрудником Игнатием Солтесом. Чтобы предупредить этое было принято решение созывать всех священиков епархии на конференции, где Иосиф с секретарем пункт за пунктом розясняли всем розпоряжения, касающиеся соблюдения советского законодательства и церковной дисциплины. Было прдупреждение, что нарушение советского законодательства могут принести много нежелательных последствий. На этих конференциях напоминалось о большом авторитете во всем мире св. Русского Православя во главе с патриархом Московским и Всия Руси Алексием...’’ [26,c.36].
В цьому не можна говорити про намагання Слезюка боротися проти православної віри загалом. По-перше, це не відповідало його духу і вихованню, бо ще з часів Другої Світової війни він намагався об’єднати і примирити різні конфесії. Насправді, справа полягала в надзвичайних тонкощах релігійного життя, оскільки в Росії існувало два табори православного духовенства, один з них протидіяв радянському режиму, а інший співпрацював з ним.[57,c.204]. Ця частина, переважно верхівка православного духовенства намагалася тільки формально прислужувати радянській реакційній політиці, однак їх використовували органи КДБ та поліції, інколи під примусом, а інколи спрацьовував принцип давньої єдності держави і церкви в Росії. Бували випадки, коли агенти і працівники політичних служб ставали священиками або ж навпаки.
Тому було легко проводити пропагандистську роботу, оскільки такі служби добре розуміли своє завдання. У більшості, тогочасні звернення, виходячи з цього, закінчувалися словами: ,, уния не может никогда больше возвратится к нам, а вредные действия невоссоединившихся священиков-униатов скоро отойдут в прошлое. Мы, истинные служители, должны относится благосклонно ко свем местным властям, помочь им в уборке хлеба, защите мира и быть благодарными советской власти за освобождение нас от жестокого ига гитлеровских орд…’’ [27,c.33].
В такій ситуації греко-католики просто відправляли свої богослужіння та робили зібрання у приватних будинках, зустрічалися із віруючими на приватних квартирах. Зокрема, Іван Слезюк відправляв часто Служби у будинках по вул. Голуховського,53; Червоноармійській,17 і Першотравневій,12.[36, c.4]. Однак невдовзі вийшла Постанова, що забороняла такі дії:,, Для устранения нарушений советского законодательства Уполномоченный по делах св. Русской Православной Церкви в Станиславской области запрещает устраивать под открытым небом религиозные шествия, совершать религиозные обряды в домах и квартирах верующих, поскольку ети действия ущемляют права граждан СССР’’[12,c.36]. Відповідно до цієї постанови вже у 1960 році діяльність Слезюка була взята під контроль Радою у справах релігійних культів. Про це говориться у звіті цього органу від 12 жовтня 1960 року:,, Католическая акция униатских священиков в отчетном 1960 году снизилась. Причиной этому явилась изоляция Советскими органами Слезюка и Зеновия Киселевского, очень активных бывших священиков, которые открыто агитировали против св. Православия…’’ [27, c.44].
У 1960-1961 роках за Слезюком ведеться шпіонаж і його ім’я не зникає з чорних списків.[14, c.12]. Так поступово наближався день його другого арешту, причиною якого і стала активна душпастирська діяльність І.Слезюка. Арешт відбувся 15 липня 1962 року. У вироку народного суду м. Станіслава, який проходив 23-24 жовтня