За період перебування Слезюка у в’язниці ( 1962-1968рр.) його однодумці та учні не припиняли активної діяльності. Для самого Єпископа значним ударом була смерть друга і соратника – С.Лукача, а ще більш ставало відчутним наближення похилого віку. Послідовники Лукача та Слезюка, за період перебування останнього у в’язниці, організовують кущові наради греко-католицьких священиків, де обговорюються питання релігії, становище церкви та виголошуються антирадянські заяви.[55, c.129]. Так нарада священиків Рожнятівського Благочиння відбулася 13 травня 1966 року в Перегінську, а 11 червня 1966 року проходила конференція Тлумацького Благочиння. На початку червня 1966 року відбулося також засідання Єпархіальної Ради по м. Івано-Франківську.[ 16, c.9].

Ці зібрання проходили з метою не припиняти тої тяглості релігійно-церковної та національно-визвольної боротьби, започаткованої на теренах Галичини Слезюком, Лукачем, Лятишевським. Вона передбачала в своїй основі як головне відстоювання національно-релігійної самобутності, а в зв’язку з цим і спротив радянській системі і установку на збереження своєї обрядовості та культурно-етнічної специфіки.

Про це надходили повідомлення в Івано-Франківське Єпархіальне управління:,, Щодо положення самих парафій і священиків у Івано-Франківській Єпархії, то відповідні служби скаржаться, що існують великі неприємності від віруючих, тому що вони бувають часто на уніатських празниках, похоронах та торжествах, які ніяк не можливо припинити. Священики уніати дальше служать собором Служби, обслуговують по дві і більше парафій. Замість того, аби іти до церкви ( мається на увазі дозволені радянською владою православні храми) вони слухають служби нелегально, які передають по радіо.’’[27, c.122].

А от в іншому донесенні говориться наступне:,, Останній квартал 1964 року відзначився підвищеною активністю уніатів на території Тисменичини, Отинянщини, Коломийщини, де вони мають добре підготовлений грунт. Підпільне духовенство пильно слідкувало за діями ІІ Ватиканського Собору, його рішеннями та постановами. Здавалось, що вони мали би врозуміти та вгамувати цих загорілих фанатиків…, однак вони ще з більшим, як до тепер завзяттям здержують своїх віруючих та настановляють їх, свідомо і активно порушуючи радянське законодавство…’’ [17, c.16].

Для боротьби з греко-католиками радянський уряд застосовував постанови ІІ Ватиканського Собору, на якому фактично було зрівняно православ’я з греко-католицизмом. Однак, це дало мало користі, бо ,, коли в церквах говорилось, що сам папа на Ватиканському Соборі признав православну віру рівною з католицькою, то вони говорять, що то неправда.’’[20, c.19]. У доповіді архієпископа Йосифа від 24 липня 1964 року владиці-екзарху в Київ говориться, що дійти згоди з уніатами ніяк не можливо, бо вони загартовані, як скеля і скріплені вірою, яка передалась їм від Хомишина та інших єпископів.

А Уповноважений Ради у справах Російської Православної церкви при Раді Міністрів УРСР А.П.Атаманюк рекомендував Йосифу ,, зобов’язати всіх священиків доповісти до 20 січня 1965 року в Єпархіальне управління про діяльність уніатів по різних парафіях, потім поставити їх на строгий облік та не відпускати з них щонайменшого погляду’’ [17, c.184]. Отож, у 1966-1967 роках розпочинається знову організований наступ на УГКЦ і він мав на меті остаточно припинити діяльність уніатів та повністю вирішити це питання в межах СРСР.

Саме на цей час припало звільнення Слезюка з ув’язнення після відбуття основного терміну покарання і це припало на завершальну стадію наступу на УГКЦ. [54, c.151]. Відбувши п’ять років ув’язнення та повернувшись у вересні 1968 року з тюрми, Слезюк був вже не в силах адмініструвати єпархією, яка вже була на той час повністю розгромлена. [48, c.158]. І тому 30 листопада 1968 року він уділив архієрейську хіротонію о. Софрону Дмитерку, який стане згодом єпископом-ординарієм Івано-Франківської єпархії до виходу на емеритуру у 1997 році.[47, c.312]. Це висвячення відбулося за порадою ігумена о. Бориса Пахомія і чин архієрейського освячення відбувся таємно на квартирі родини лікарів Девосерів.

Висвятивши наступника, Слезюк не полишає архіпастирської діяльності і далі частково адміністрував єпархією, катехизував, виголошував проповіді. Його активність заважала органам безпеки у боротьбі з підпільною УГКЦ. Зокрема у донесенні Й.Гривнака говориться, що Слезюк і далі, повернувшись з ув’язнення, керує нелегальною діяльністю уніатів і цьому ніяким чином не можливо перешкодити.[ 22, c.147]. Слезюк знову, як і раніше, входить у списки ,, покутників ’’ за якими ведеться стеження і зважаються на всі донесення, а їх в цей час було доволі. В одному з них говориться:,, Католическая акция униатов сново повысилась. Причиной этому явился обратный приход до дел в эпархии Слезюка и Дмитерка, оень активных священиков, которые нарушали и далее нарушают Советское законодательство и церковные указания’’[26, c.46].

Тому й не дивно, що Слезюка у 1971-1972 роках часто викликали на допити в КДБ, стежили за помешканням, шпигували. Останній такий виклик відбувся в середині листопада 1973 року, за два тижні до смерті Владики Слезюка. [43, c.3]. Ось що розповідає про це єпископ Софрон Дмитерко: ,,В останні дні життя його викликали до КДБ на чергову бесіду, це було після полудня, не пам’ятаю якого дня. Як оповідав сам покійний, його замкнули в окрему ізольовану камеру в вологому і не дуже приємному приміщенні, ніхто до нього не підходив. Там він просидів дві години. Після цього сказали:,, Ви вільні, можете